Євген Порфирович Мандичевський — український письменник, педагог і публіцист, що працював на зламі ХІХ–ХХ століть. Його творчість — це тонке поєднання глибокого психологізму, соціальної аналітики та літературного імпресіонізму. Писав також під псевдонімом Фр. Улянович.
Народився у 1873 році в селі Зарваниця, що нині на Тернопільщині. Вищу філологічну освіту здобував у Львівському, Грацькому та Берлінському університетах. Впродовж життя викладав німецьку мову та літературу в гімназіях Перемишля, Тернополя й Чернівців, водночас активно займаючись літературною працею та редагуванням. У 1904–1905 роках очолював педагогічний журнал «Молодіж» у Тернополі.
Літературний дебют Мандичевського припав на 1897 рік, коли вийшла друком його новела «Книга життя». Його твори регулярно публікувалися в таких впливових виданнях, як «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», «Буковина», «Діло», «Руслан», «Подільський голос», а також в альманахах «З-над хмар і долин», «Багаття», «Українська муза».
Основу творчого доробку Євгена Мандичевського складають новелістичні збірки: «З живого і мертвого» (1901), «Судьба» (1906) та «В ярмі» (1907). У цих книжках письменник досліджував морально-психологічні конфлікти, життя галицького селянства й міської бідноти, тривоги учнівства й молоді. Він торкався тем соціальної несправедливості, засуджував мілітаризм Австро-Угорщини, і загалом виводив образ людини, затиснутої обставинами, в особі якої уособлювалась доля як фатальний чинник.
Деякі його твори містять елементи релігійного пошуку, де герой опиняється в стані глибокого внутрішнього сумніву, у пошуках духовного сенсу. Особливе місце в його спадщині займають белетристичні етюди-акварелі, в яких автор тонко передає психологічні нюанси та внутрішні переломні моменти буття, уникаючи декларативності й прямолінійності.
Як митець, Мандичевський тяжів до імпресіонізму. Його проза вирізняється ліризмом, стриманою емоційністю, настроєвістю та фрагментарною композицією. Він умів створити глибокий психологічний портрет кількома штрихами, використовував яскраві художні деталі та невласне пряму мову, що надавало його письму особливої інтонаційної виразності.
Твори Євгена Мандичевського високо оцінювали сучасники. Про його новели писали Михайло Яцків, Володимир Бисчак, Олена Пчілка, які відзначали ідейну напругу, глибину внутрішнього світу героїв та майстерність письма. Пізніші дослідники, зокрема Іван Ципердюк, акцентували на несправедливо забутому значенні Мандичевського в українській новелістиці початку ХХ століття.
Помер Євген Мандичевський у 1929 році в місті Кам’янка-Струмилівська (нині — Кам’янка-Бузька Львівської області), залишивши по собі витончену, багатозначну літературну спадщину, що заслуговує на переосмислення і повернення до активного літературного обігу.