«Поет, що вирізьблював душу зі слова»
«А вже найбільше, чуєте ви, мамо, / Я вам заборгував і не віддав / Ні шеляга за перше рідне слово…» — ці слова Андрія Малишка не просто поетичне зізнання. Це — глибоке внутрішнє усвідомлення вічного боргу перед матір’ю, рідною мовою, усім, що формує людину. І саме ця тема — вдячності, обов’язку, необхідності щось встигнути, не залишити справу незавершеною — стає наскрізною в поезії останніх років його життя.
Особливо проникливим у цьому сенсі є вірш-медитація «Роздум» («Чи встигну я цей камінь обтесати?»). Поет, мов каменяр, витесує з грубого каменя не просто образ, а людину — одухотворену, живу, наділену поглядом, диханням, мовою. Він не питає про славу чи визнання — лише про встигнути, донести, оживити. Бо слово — це душа. Без нього — ні життя, ні сутності. І Малишко, як Бог у шостий день творіння, намагається вкладати у своїх героїв — і своїх читачів — дух слова, дух життя.
Любов до рідної мови, до її мелодійності, образності, глибинності пронизує всі поетичні цикли Малишка. Якщо в ранній поезії він часто уявляв себе «сурмачем», голосом народу, то в зрілі роки відчув поезію як щось значно глибше: як духовне зобов’язання, як совість. У вірші «Поезія» з «Синього літопису» слово набуває майже сакрального значення. Воно не продається і не купується, не вимірюється нагородами чи визнанням. Це — «діло совісне», найчистіша суть людської істоти.
Із часом лірична натура Малишка неминуче приходить до пісні. Його поезія часто настільки мелодійна, що проситься на музику. І справді, багато його інтимних віршів стали народними піснями: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…», «Я забув, що й плачуть з поцілунку…». У цих творах — не просто почуття, а цілий всесвіт любові, тривоги, віри. Вони звучать не як сповідь однієї людини, а як голос багатьох.
Окрема сторінка творчості Малишка — його пісенна спадщина. «Пісня про рушник» — гімн материнській любові, що супроводжує людину від народження до смерті. У вишиваному рушнику — не лише барви й орнамент, а пам’ять, благословення, сила роду. Саме тому ця пісня стала народною у найвищому значенні слова. Вона живе у свідомості українців не як твір конкретного поета, а як душевна молитва.
Інші пісні — «Вогник», «Ми підем, де трави похилі…», «Київський вальс», «Білі каштани», «Вчителько моя» — це не просто поетичні рядки з нотами. Це культурні коди нації, що передають тепло батьківської хати, світло вчительського слова, ніжність першого кохання. Більшість із них були створені у творчому тандемі з композиторами Платоном Майбородою та Олександром Білашем.
І саме тому не дивно, що останнім твором Андрія Малишка стала пісня — «Стежина». Написана в лікарні за кілька днів до смерті, вона стала його прощальним словом. У ній — роздуми про життя, що почалося з рідної стежки, про шлях, який пройдено, і той, що ще залишився — у пам’яті народу. «Людина смертна, а народ живе вічно», — це підсумок великого життя великого Поета.
Ім’я Андрія Малишка — це не просто розділ в українській літературі. Це епоха. Це пісня, яку співає народ. Це слово, що обтесує камінь мовчання, аби з нього проросла жива душа. Його спадщина — не в книжках, а в людських серцях, у пам’яті, в піснях, що лунають із покоління в покоління.