Поетична совість епохи, що жила голосом серця
Андрій Малишко — постать, яка стала символом щирої лірики, пісенної душі та глибокої національної свідомості. Його поезія — це голос любові, болю, пам’яті, це вічна пісня, яка бринить у серцях українців від покоління до покоління. У світі українського поетичного слова його голос вирізняється особливою щирістю, музичністю й чистотою інтонацій. Він ніби говорить з нами мовою матері, дитинства, першого кохання та гірких утрат, і водночас — мовою історії, війни, гідності, боротьби.
Народився Андрій Самійлович Малишко 14 листопада 1912 року в містечку Обухів поблизу Києва в багатодітній селянській родині. Серед одинадцяти дітей він з юних літ пізнав і працю, і нестатки, і безмежну любов до землі, до матері, до народної пісні. Мати поета, Ївга Базилиха, була справжньою носійкою фольклорної культури — співала старовинні пісні, думи, балади. Саме з нею у хлопчика народилася перша лірична спільність, яка залишилася в серці на все життя.
Малишко змалку проявив себе як талановитий музикант: грав на гармонії на весіллях, допомагав родині, трудився з ранніх літ. Навчався спочатку в семирічці, потім у медичному технікумі, проте його душу вабило інше — література, слово, поезія. Потяг до творчості привів його на філологічний факультет Київського інституту народної освіти, де його наставником і провідником став Максим Рильський.
Уже під час навчання молодий поет друкує свої перші вірші у журналі "Молодий більшовик". Перші збірки — "Дружба", "Батьківщина", "Лірика", "Народження синів" — одразу засвідчили неабиякий ліричний і національний хист Андрія Малишка. Його твори були сповнені теплом і свіжістю, в них жили сільські образи, герої-хлібороби, спогади про дитинство, природа, що перегукувалась із почуттями людини.
Та справжнім вибухом, поштовхом до всенародної любові стала поезія воєнних років. Поет, який пішов на фронт як сурмач, став голосом часу — гнівним, болісним, глибоко людяним. Його збірки "Україно моя!", "Битва", "До бою вставайте" стали не просто поезією — вони стали духовною зброєю народу. У його рядках — палаючі села, зруйновані життя, розтерзані душі, але й — нескорений дух, вірність, ніжність, мрія про мирну Україну.
Після війни поет не полишає творчості — виходять збірки "Ярославна", "Чотири літа", "Віщий голос". Він говорить про просту людину — сіяча, майстра, матір, вчителя. Він пише про своє дитинство, своє село, свій народ, створює поетичні портрети друзів, учителів, борців і коханих. Особливою ніжністю і глибоким філософським звучанням позначені збірки "Дорога під яворами", "Рута", "Синій літопис", "Серпень душі моєї". Його поезія стає все глибшою, більш розмисловою, він дедалі частіше повертається до теми пам’яті, історичної відповідальності, людського сумління.
Малишко — не лише лірик, не лише співець любові і рідної землі. Він — літописець доби, що мислить крізь пісню, говорить крізь образ, бачить глибше за інших. У кожному рядку — небайдужість, чутливість, вогонь, віра. І його слово — як хліб, як джерело, як оберіг.
Помер поет 17 лютого 1970 року, та його поезія живе — в книгах, у серцях, у піснях. А найголовніше — у пам’яті народу, для якого Малишко залишився голосом сумління, голосом любові, голосом рідної України.