Михайло Олександрович Максимович глибоко переконано стверджував, що українське козацтво виникло природним шляхом, як відповідь народних мас на складні соціальні виклики того часу, а не з ініціативи чи наказу польського короля, який нібито прагнув лише захистити свої кордони від татарських нападів. Вчений наголошував, що справжня історична відомість козаків починається після 1471 року, саме тоді, коли Київське князівство було перетворене на Київське воєводство. Особливого розвитку козацький рух набув під проводом талановитого військового й адміністративного керівника Євстафія Дашкевича, що обіймав посаду черкаського й канівського старости з 1508 по 1536 рік. Саме цей період, як вважав Максимович, заклав підвалини для появи козацтва як організованої військової сили.
Максимович категорично заперечував спроби польських аристократів принизити гідність запорозького козацтва, яке вони називали бандитами, холопами або просто зневажливо – бидлом. Він послідовно доводив шляхетність і високу духовну культуру козаків, їхній героїзм і звитягу, що яскраво проявлялись у боротьбі за свободу українського народу. Водночас учений не оминув своєю увагою й ту жахливу жорстокість, з якою польська шляхта придушувала національно-визвольні виступи українців. Зокрема, у праці "Сказання про Коліївщину" Максимович описав масові знущання й насильства шляхти над мирним українським населенням. Це дослідження одразу ж було заборонене імперською цензурою, і лише у 1875 році, вже після смерті автора, праця змогла побачити світ і дійти до широкого загалу.
Неоціненним внеском Максимовича в українську історичну науку стали його дослідження стародавнього Києва. Він присвятив старовинній українській столиці понад два десятки праць, де вперше так ретельно описав і проаналізував історію пам'яток архітектури, церков, міських укріплень та вулиць. Саме Максимович дав історичний опис таких знаменитих київських пам'яток, як Трьохсвятительська, Воздвиженська, Іоаннівська церкви, знаменитий Хрещатик, величні Золоті ворота, міські вали та давні київські узвози. Вчений одним з перших акцентував увагу на видатній ролі митрополита Петра Могили у становленні й розвитку української духовної культури.
Протягом усього життя Максимович послідовно боровся з ідеями панславізму, які, на його думку, прикривали справжню мету імперської влади – русифікацію українського народу. У гострих листах до князя Вяземського він відверто захищав українську культуру й мову від зневаги, стверджуючи, що українська мова сформувалася набагато раніше за російську, ще за часів Київської Русі, і має повне право на самостійний розвиток.
Подорожуючи Україною, Максимович здійснював цінні археологічні відкриття. Він написав низку фундаментальних робіт, серед яких "Українські стріли стародавніх часів, зібрані понад Дніпром біля Михайлової гори", "Археологічні записки про Київ та його околиці" та багато інших. Ці праці заклали основи української археологічної науки й стали взірцем для наступних поколінь дослідників.
Михайло Максимович як справжній енциклопедист свого часу розглядав головну місію вченого не просто в накопиченні знань і артефактів для приватних колекцій багатіїв, а в тому, щоб донести ці знання до широких мас, прищепити простим людям повагу до власної історії та культури. Його просвітницька діяльність була важливою частиною національного пробудження українців.
Життєве кредо Михайла Максимовича чудово передає його власний вислів: «Не покину, поки згину, мою Україну». Він щиро вірив, що головна мета людини — це життя у радості, любові до рідного краю й своєї справи, адже саме для цього людина тяжко працює, аби мати можливість не страждати, а радіти світові.
Такі переконання зробили Максимовича не тільки видатним вченим і істориком, але й справжнім просвітником, який усе своє життя присвятив служінню Україні й своєму народові.