Михайло Олександрович Максимович (1804–1873) був однією з найвизначніших постатей української науки та культури XIX століття — вчений-природознавець, історик, фольклорист, мовознавець і громадський діяч, який залишив глибокий слід у багатьох галузях знань.
Народився він 3 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії в родині збіднілого шляхтича. Його родина мала давні козацькі корені: серед предків — переяславський знатний військовий товариш Василь Максимович, згаданий Самійлом Величком. На формування світогляду юного Михайла значною мірою вплинули його дядьки — Ілля, доктор права та філософії, та Роман, викладач класичних мов.
Початкову освіту хлопець здобув у монастирській школі в Золотоноші, а середню — у Новгород-Сіверській гімназії. Саме там він розпочав збирання українських народних пісень, що стало початком його фольклористичної діяльності. У 1819 році вступив до Московського університету: спочатку на філологічне, а згодом на природниче відділення. Закінчив навчання у 1823 році й залишився працювати в університеті. Тоді ж побачила світ його перша наукова праця з ботаніки.
Протягом 1820–1830-х років Максимович активно займається природознавством, видає низку праць із ботаніки, зоології, фізики, а також пише перші розвідки про українську народну творчість. 1833 року йому присуджено ступінь доктора біологічних наук. У 1834-му він стає першим ректором новоствореного Київського університету святого Володимира, де також працює професором і читає лекції з природознавства.
Однак справжньою пристрастю Максимовича стала історія, фольклор та мова рідного народу. Він був одним з перших, хто послідовно й науково обстоював самобутність української мови й культури, її повноцінність у порівнянні з іншими європейськими націями. У працях "Філологічні листи до М. Погодіна", "Нові листи до Погодіна про старобутність малоросійського наріччя", статтях про фольклор та українську мову Максимович полемізував із теоріями, що принижували українську ідентичність.
Він неодноразово звертався до вивчення історії Київської Русі, виступаючи проти норманської теорії її походження, доводячи на основі мовних і фольклорних джерел, що Русь заснували слов’янські племена. Особливу увагу вчений приділяв пам’ятці "Слово про Ігорів похід" — переклав її на українську мову, написав кілька ґрунтовних досліджень.
У 1830–1840-х роках Максимович викладає, працює в археографічній комісії, знайомиться з Тарасом Шевченком, з яким веде активне листування. Вийшовши у відставку за станом здоров’я, оселився на хуторі Михайлова Гора, де продовжив наукову роботу, подорожував до архівів у Києві, Москві, Петербурзі. У 1859 році видає альманах "Українець", у якому вміщує численні історичні матеріали. Шевченко відвідує Максимовича на хуторі й пише його портрет.
Максимович став також піонером української фольклористики: саме він підготував і видав першу в Російській імперії збірку українських народних пісень у 1827 році, а згодом — ще дві великі збірки. Його етнографічні праці стали основою розвитку вітчизняної етнології.
Як природознавець, Максимович передбачив відкриття, які згодом здобули світове визнання: зокрема, теорію клітинної будови організмів і закономірності обміну речовин. Він пропонував бачення природи як єдиної матеріальної системи, у якій органічне виникає з неорганічного внаслідок змін середовища.
Останні роки життя Максимович проводить на Михайловій Горі, працюючи над історичними та філософськими розвідками. Помер 10 грудня 1873 року. Його наукова спадщина стала підґрунтям для розвитку як природничих, так і гуманітарних наук в Україні, а сам Максимович назавжди залишився символом поєднання глибокої національної свідомості з універсальним європейським мисленням.