Лукаш Микола Олексійович: життя, що обернулося словом
Микола Лукаш був не просто генієм — він був явищем. Постать такого масштабу рідко з’являється в історії культури. Його ім’я в українському перекладацтві — як Гете в німецькій поезії, Шекспір у світовій драматургії, або Пушкін у російській літературі. Мойсей Фішбейн, який особисто знав Лукаша, говорив про нього з безмежною пошаною й любов’ю, називаючи його найріднішою людиною і справжнім національним генієм. Та геній цей не був міфічним. Він був живим, трагічним, правдивим — із плоті й болю, із книжок і мов, із гідності й непохитності.
Коріння й ранні роки
Народився Микола 19 грудня 1919 року в Кролевці, на Сумщині, в день святого Миколая, що й зумовило його ім’я. Але друзі й близькі частіше кликали його не інакше, як ЛукАш — з наголосом на другому складі. Його родина мала глибоке коріння в українській історії: батько, Олексій Якович, походив із старовинного козацького роду, серед предків — і запорожці, і статські радники, і люди освічені, меценати. Цей шляхетно-козацький спадок, здавалося, втілився в Миколі з першого подиху.
Проте дитинство хлопця було зовсім не казковим. Сім’ю розкуркулили за те, що батько переховував родича — “ворога народу”. Забрали все: хату, майно, коня. Мати голосила — так голосно, що маленький Миколка втратив дар мови на кілька років. Хлопець усе розумів, але не міг вимовити й слова. Врятував його дядько Дмитро, який щодня читав йому книжки і говорив із ним, вірячи, що мовчання — не вирок.
Мовний дар і перші легенди
Навколо Лукаша ще змалку виникали легенди. Одна з них — нібито його викрали цигани, і він деякий час кочував разом із табором. Після повернення почав говорити ромською, а далі — українською, російською, польською, німецькою, врешті — ідішем. Який би не був реальний ґрунт цієї історії — здатність до мов виявилася в ньому рано і неймовірно яскраво.
Голодомори, злидні, навчання при свічці, читання при місяці — усе це заклало в хлопця надзвичайну внутрішню витривалість. У старших класах він почав писати вірші, зокрема для дівчини Валі Зелінської, й одразу ж виявив рідкісну поетичну інтуїцію.
Любов, мови і гіркота досвіду
Юність Лукаш провів у Києві, навчаючись на історичному факультеті університету. Підробляв перекладачем у архіві стародавніх актів. Перші серйозні захоплення — однокурсниця Фаїна, пізніше — одеситка Олена Біличенко. Але обидві історії завершилися болісно. Особливо — з Оленою, яка розбила серце, й Лукаш, не витримавши, пішов із навчання, аби повернутися вже на філологічний факультет — лиш би бути поряд із нею. Врешті він залишив мрії про любов і цілковито віддав себе справі перекладу.
Війна, поранення, служба і допомога УПА
Початок війни застав Миколу в Києві. Його відправили копати окопи, потім він опинився в Харкові, звідки пішки добрався до рідного Кролевця. Під час авіанальоту отримав важке поранення. І знову — легенда: угорський офіцер, почувши від пораненого українця відповідь угорською, був приголомшений і допоміг йому врятувати ногу.
Після лікування Лукаш служив у місцевій комендатурі, перекладаючи, водночас допомагаючи втікачам із Німеччини, підказуючи їм адреси криївок УПА. Після повернення радянських військ його мобілізували, і він дістав друге поранення.
Вчитель, перекладач, голос світової літератури
Після війни навчався у Харківському педагогічному інституті іноземних мов, викладав там же. Переживши втрату першого рукопису “Фауста”, він узявся за переклад знову. І врешті створив той шедевр, який назавжди вписав його ім’я у скрижалі української культури. Його “Фауст” — не переклад, а окрема подія, національний текст.
А далі — “Декамерон” Боккаччо, “Дон Кіхот” Сервантеса, Бодлер, Мольєр, Гюго, Шекспір, Гофман, Байрон, Гейне… Лукаш перекладав із понад двадцяти мов, ніколи не користувався російськими підрядниками, усе — лише з оригіналу. Його манера — без чорновиків, одразу чистовий варіант. Він жив, як писав: щиро, гостро, без фальші.
Гнів влади й двадцять років тиші
Після публічного листа в підтримку Івана Дзюби в 1973 році Лукаш був виключений зі Спілки письменників. На довгі роки його позбавили можливості друкуватися, жити гідно. Його оточили мовчанням. Він був змушений продавати книги на барахолці, голодувати. Але не скорився.
Період “злукашіння” — як він сам називав це вигнання, — тривав двадцять років. Переживши онкологічну операцію, він усе ще працював, збирав матеріали до словника лайливих слів, перекладав “Дон Кіхота”, мовив: “Як охота з себе корчити Дон Кіхота?”
Побут, звички, гумор
У Києві його впізнавали — у вицвілому піджаку, без пальта, з книжкою в руках. Любив пити каву в готелі “Київ”, обідати в “Інтуристі”, грати в шахи і більярд у парку. Обожнював футбол, вигукуючи “Ки-їв!” на трибунах. Ніколи не мав телефону, бо “я собі не дзвоню”.
І завжди — глибока гідність. Коли його зустрічав друг Григорій Кочур і запрошував на чарку, Лукаш виливав горілку у келих, мовляв, “чарками ми не міряємося — не для нас те цяпання”.
Повернення й останні роки
У 1987-му, наприкінці життя, його поновили в Спілці письменників. Але визнання прийшло запізно. Він пішов із життя 29 серпня 1988 року, від раку. Похований без пафосу. Пам’ятник встановила шанувальниця. Держава, яку він прославляв своїм талантом, не спромоглася й на меморіальну дошку.
Лукаш залишив по собі не лише переклади — він залишив взірець людської гідності, інтелекту й внутрішньої свободи. Він говорив мовами світу, але ніколи не зрадив свою. І саме тому залишився назавжди в нашій пам’яті.