Наталя Андріївна Лівицька-Холодна — українська поетеса, перекладачка, мемуаристка, одна з найяскравіших представниць еміграційної літератури XX століття. Народилася 15 червня 1902 року на хуторі поблизу села Гельм’язів (нині Черкащина), у родині українського державного діяча Андрія Лівицького, останнього голови Директорії УНР. Перші роки життя провела в атмосфері сільської ідилії — спогади про босоноге дитинство, дух рідного степу, бур’яни, стерню й польову романтику стали джерелом ліричних алюзій у її зрілій поезії.
Навчалася в гімназії у Золотоноші, де вперше пробує себе в щоденниковому письмі, переживає перше юнацьке захоплення і формує власний художній світ. Після поразки українських визвольних змагань разом із родиною емігрувала до Чехословаччини. Там закінчила матуральні курси в Подєбрадах (1923), а далі навчалася на факультеті романських мов Карлового університету в Празі.
У цьому ж середовищі відбулося її знайомство з ключовими постатями української літературної еміграції: Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Оленою Телігою. Маланюк був закоханий у Наталю, називав її «нашою Анною Ахматовою», присвячував їй пристрасні вірші. Проте серце поетеси обрало іншого — Петра Холодного-молодшого, сина відомого художника. У серпні 1924 року вони одружилися, згодом у пари народилася донька Іда. З того часу їхні шляхи з Маланюком розійшлися, хоча листування та духовна близькість зберігалися ще довго.
1927 року Лівицька-Холодна переїхала до Варшави, де студіювала філологію в університеті, активно долучалася до літературного життя, була серед фундаторів мистецької групи «Танк», друкувалася в альманасі «Сонцецвіт». Її поетичний стиль зазнав впливів французького символізму, естетики декадансу, українського фольклору та поезії Анни Ахматової. Її вірші — це інтимні сповіді жінки, що шукає себе між двома світами — пам’яттю і вигнанням, юністю і втратою, мовчанням і пристрастю.
На творчість Наталі вплинула і трагедія її кохання до Ігоря Лоського, учасника бою під Крутами, з яким її пов’язували глибокі й драматичні почуття. Його смерть у 1936 році болісно відгукнулася у віршах поетеси.
Збірка «Вогонь і попіл» (1934) стала вибухом жіночого голосу в тогочасній українській еміграційній літературі — вишукана по стилю, глибоко психологічна й болісно чуттєва. Її інша книга — «Сім літер» (1937) — про тугу за Батьківщиною, трагізм емігрантської долі.
Поетеса не схилялася до відкритої політичної риторики, прагнула зберегти свою індивідуальність, творчу свободу й гідність жінки, яка мислить, відчуває і чинить вибір. Вона не романтизувала війну, але відстоювала цінність емоційного досвіду, тонкої душевної гри, права на інтимний голос у літературі.
Після Другої світової війни мешкала у Німеччині, згодом емігрувала до США, оселилася в Йонкерсі, поблизу Нью-Йорка. Там працювала на фабриці, брала участь у діяльності Союзу українок Америки, писала, перекладала, жила в самоті, але зберігала жагу до слова й життя. Її перекладацький доробок охоплює твори Бодлера, Валері, Піранделло.
На схилі віку вона мешкала у будинку для літніх людей. Її відвідувала донька Іда, грала їй на фортепіано. Попри втрати й самотність, Наталя зберігала внутрішню силу, гідність і здатність дивитися на світ із любов’ю.
Померла 28 квітня 2005 року в Канаді. Залишила по собі поезію — ніжну, трагічну, пульсуючу болем і красою. Вона — голос жінки, яка говорила щиро, без компромісів, з любов’ю до слова і до України. Її твори й досі звучать як внутрішній монолог душі, що шукає в світі істини, краси та світла.