Після закінчення четвертого курсу університету Модест Левицький прийняв важливе рішення: вступити на медичний факультет. Його мета була глибоко особистою й водночас ідеалістичною — стати лікарем для своєї дружини, яка боролася із сухотами, і водночас — «мужицьким доктором», аби пізнати справжнє життя свого народу. Це був шлях, обраний серцем і розумом, з вірою у служіння людям.
Це рішення, як виявилось, стало доленосним. Воно об’єднало в одній особистості лікаря-практика, письменника, гуманіста, історика, мовознавця, популяризатора культури і палкого патріота України.
У 1893 році 27-річний земський лікар розпочав свою службу у місті Ковелі, що на Волині. В окрузі мешкало понад 200 тисяч жителів, а в самому місті — близько 20 тисяч, значну частину яких становила польсько-єврейська громада. Левицький швидко опанував мову своїх пацієнтів, що ще більше утвердило його як лікаря, здатного зрозуміти кожного.
Захоплення Волинню, її побутом і людьми, привело молодого лікаря до середовища культурних і національно свідомих діячів, серед яких була родина Косачів — Драгоманових. Особисте знайомство з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та їхнім оточенням стало ключовим етапом у житті Модеста Левицького.
У 1895 році, під час епідемії холери, він тимчасово оселив дружину Зінаїду та сина Віктора в Колодяжному, під опікою Петра Косача та Олени Пчілки. Паралельно, він активно лікував Лесю Українку, часто рятуючи її від болю, — не лише як лікар, а як близька і віддана людина. Саме в ті роки на Волині він почав вести публіцистичну діяльність, опублікувавши в Петербурзі свою першу статтю з охорони здоров’я — «Про сільську медицину в неземських губерніях».
Невиліковна хвороба дружини змусила переїхати до містечка Окна на Поділлі. Там Левицький поглибив зв’язки з культурним середовищем — знайомство з Євгеном Чикаленком, Іваном Липою та учасниками «Братства Тарасівців» пожвавило його літературну творчість. Він почав писати новели, драматичні твори, фейлетони, які стали щирим відображенням соціальних проблем тогочасного суспільства.
Зокрема, водевіль «В клуні», який він написав для місцевого театру, був заборонений цензурою і побачив світ лише в 1903 році. Тут, у глибинці, Левицький продовжив свою мовознавчу діяльність, видаючи українські граматики, порадники та етнографічні нариси. Постановки українських п’єс, які він організовував, стали справжнім культурним явищем для регіону, але водночас викликали підозру з боку царської влади — його звинуватили в «сепаратизмі» і переслідували.
Наступне призначення в лікарню села Будаївки під Бояркою відкрило новий період у житті. Тут він зблизився з іншими культурними діячами: Сергієм Єфремовим, Борисом Грінченком, Миколою Лисенком, Федором Матушевським. Їхня співпраця сприяла подальшому розвитку українського культурного руху. Левицький друкував свої твори у провідних часописах, писав літературні рецензії, розвивав теорію письменства.
Музика також займала важливе місце в його житті. У домі з’явилося піаніно — і саме це надихнуло його на творчі музичні імпровізації, що згодом були визнані фахівцями. Разом із дружиною він перекладав твори Сінклера, Сенкевича, Пруса.
На новій посаді директора фельдшерської школи на Лук’янівці в Києві він почав викладати українською мовою — що спричинило нові утиски. Арешт 1907 року та наступне вигнання привели його на станцію Радзивилів — і вже незабаром його «Оповідання» виходять друком у «Просвіті» та потрапляють до рук самого Михайла Грушевського.
Він зустрічав Івана Франка в 1909 році, супроводжував його, лікував. Франко високо оцінював письменницький талант Левицького. В подальші роки той активно друкувався в часописах «Час», «Щоденна газета», «Просвіта», «Досвітня зоря». Видавав граматики, порадники для матерів, публікації про культуру мови.
Після революції 1917 року Левицький працює в уряді УНР, займається дипломатичною місією в Греції, а згодом — у Відні, Тарнові, Подєбрадах. Його дипломатична діяльність була спрямована на захист українських інтересів за кордоном, встановлення зв’язків з країнами Європи.
У 1922 році він оселився у Чехословаччині, де очолив Українську господарську академію, продовжував писати, викладати, розвивати українське культурне життя в еміграції. Його граматики, мовознавчі розвідки, мемуари стали важливим внеском у національну науку.
У 1927 році він повертається в Україну — до Луцька. Працює в українській гімназії, викладає мову та літературу, лікує гімназистів, допомагає тим, хто цього потребує.
16 серпня 1931 року перестало битися серце Модеста Левицького — людини, що зуміла поєднати в собі інтелігента, письменника, лікаря, перекладача, просвітника і дипломата. Його прах спочиває на кладовищі села Гаразджа поблизу Луцька. Але його приклад — це не лише сторінка з історії, це дороговказ для всіх, хто прагне служити народові з гідністю і любов’ю.