Лавреньов Борис Андрійович (справжнє ім’я — Сергєєв) — яскрава постать української та радянської літератури першої половини ХХ століття: письменник, драматург, публіцист, мемуарист, художник і театральний діяч. Народився 17 липня 1891 року в Херсоні в родині педагогів. Саме з цим південним містом пов’язаний його перший духовний і мистецький досвід. Згодом він зворушливо згадував Херсон, описуючи його в мемуарних нотатках як затишне, зелене місто з акацієвими вулицями, сповненими пахощів літа.
Початкову освіту здобув у Херсонській гімназії (сьогодні гімназія № 20, названа на його честь). Після цього навчався на юридичному факультеті Московського університету, але правнича кар’єра ніколи не приваблювала юнака більше, ніж література, живопис і театр. Ще у 14 років, вражений «Демоном» Лермонтова, він написав поему «Люцифер» — твір на півтори тисячі рядків. Тоді ж почав малювати: етюди, картини, пейзажі. Брав уроки у художника Д. Іконнікова, а згодом сам передавав знання молодим митцям у Ташкенті. У 1915 році його живопис експонувався на виставках Херсонського товариства витончених мистецтв, а в 1920-х він уже створював карикатури для «Вікон РОСТа», подібно до Маяковського.
Дебютував як поет у 1911 році у херсонському журналі «Весенние зори» та газеті «Родной край». Поезії молодого автора з’являлися поруч із творами провідних модерністів. Під час Громадянської війни він не стояв осторонь — воював, працював у редакціях військових видань на Туркестанському фронті. У 1921 році в московському альманасі «Жатва» вперше опублікував свої вірші під псевдонімом Борис Лавреньов — ім’ям, яке згодом стало відомим по всій країні.
У 1920-х Лавреньов жив у Петрограді, активно співпрацював з газетами, публікував літературні твори, критичні статті, фейлетони, карикатури. Його багатогранна енергія реалізувалася і в слові, і в зображенні. З початком Другої світової війни письменник добровольцем іде на фронт, працює військовим кореспондентом. Його фронтова проза сповнена драматизму й поваги до людської гідності: «Подвиг», «Генерал Петров», «Разведчик Вихров», «Неукротимое сердце» — ці та інші тексти мають яскраво виражену документальну основу.
Як драматург, Лавреньов створив низку п’єс, що витримали випробування сценою: «Разлом», «Враги», «Кинжал», «Лермонтов», «Песнь о черноморцах». Його твори з успіхом ставилися в театрах, а деякі були відзначені державними нагородами.
Літературне обличчя Бориса Лавреньова — багатогранне: він писав нариси, романи, повісті, фейлетони, аналітичні статті. Проте найбільше визнання здобув як майстер малої прози. Його твори неодноразово екранізувалися. Уже в 1927 році в Узбекистані за повістю «Звездный цвет» знято фільм «Шакалы Равата». Також було екранізовано «Сорок первый», «Гала-Петер», «Марина», «Ветер».
Попри популярність і державні нагороди, Лавреньов ніколи не втрачав зв’язку з рідним Херсоном. У мемуарах «Краткая повесть о себе» та статті «Моему юному другу» він тепло й з ніжністю згадував місто своєї юності. Він був палким читачем Херсонської громадської бібліотеки (сьогодні — бібліотека імені Олеся Гончара), і в публікації «Моя первая академия» зворушливо описав роль цієї установи в його становленні.
Пам’ять про Бориса Лавреньова вшановують у Херсоні. В обласному краєзнавчому музеї діє літературно-меморіальний музей-квартира письменника, де зберігаються його особисті речі, картини, етюдник, пензлі, а також портрет дружини Єлизавети, написаний ним власноруч. Його ім’я носить гімназія № 20, обласна юнацька бібліотека, одна з вулиць міста.
Борис Лавреньов прожив яскраве, насичене життя митця — вразливого, мужнього, невтомного. Він залишив по собі художню спадщину, яка і сьогодні звучить щиро, пристрасно й по-людськи глибоко.