Леонід Зіновійович Куліш-Зіньків народився 2 травня 1942 року в мальовничому селі Кричильськ, що на Рівненщині. Його дитинство проходило серед простих, але глибоко духовних і працьовитих людей. Батько, Зіновій Іванович Куліш, був добре знаним у своєму селі не лише як мудрий господар, а й як неабиякий жартівник і майстер слова. Його гострі дотепи часто зачіпали не тільки недолугих односельців, а й представників влади, через що родина часом наражалася на небезпеку. Водночас селяни щиро поважали і навіть любили його за цей непідкупний і справедливий гумор. Саме в такій атмосфері виростав Леонід, переймаючи від батька не лише талант до слова, а й особливу чутливість до людської душі. І якщо про батька знало село, то син став знаним далеко за межами області — в усій Україні.
Після закінчення школи Леонід здобув вищу освіту у Луцьку, ставши вчителем історії. У студентські роки відбулася його перша публікація в українській республіканській пресі. Саме тоді він познайомився з багатьма волинськими митцями слова, зокрема з Володимиром Лучуком, який посприяв включенню поезій молодого автора до збірки “Пісня і праця” (1968). Із часом Куліш-Зіньків розширює тематику своєї творчості, все більше звертаючись до дитячої літератури.
Його поезія для малечі знайшла відгук у серцях найвимогливіших читачів — дітей. Вірші Леоніда з’являлися на сторінках “Барвінка”, “Малятка”, звучали в ефірах Українського радіо. Усе почалося з книги “Як горобчик рахував” — з неї й почалося поступове, але впевнене сходження на вершину дитячої літератури. Справжнім творчим проривом стала збірка “Горобці про літо мріють”, після виходу якої у 1990 році автора прийняли до Національної спілки письменників України.
Згодом з’являються інші видання: “Дівонька-круглая голівонька”, “Чого мовчала мишка”, “Тридцять три сороки”, “Кіт чекає на обід”. Його творчість була напрочуд різноманітною: вірші-пісеньки, загадки, лічилки, скоромовки, жартівливі історії — усе це написано з любов’ю, теплом і надзвичайною майстерністю. Його слова легко вкладалися на музику, а тому багато поезій стали піснями, що із задоволенням виконувалися дітьми й артистами. Художники, редактори, композитори охоче співпрацювали з поетом, адже в його рядках — жива енергія доброти.
Любов до рідного краю, до історії, до української мови була у серці Леоніда Куліша-Зіньківа завжди. Він багато років працював у школі, викладав історію, проводив краєзнавчу роботу, збирав легенди та перекази про рідний край. Його твори “Синій вир”, “Погоня”, “Турово”, “Мшані кладки”, “Русявка”, “Дівочий брід” стали частиною духовного обличчя Полісся. Він показував у цих текстах не лише красу природи, а й глибоку культурну пам’ять, що живе в кожному українському селі.
Творчість Леоніда Куліша-Зіньківа перекладали десятьма мовами, зокрема російською, білоруською, словацькою, молдовською, а також публікували в Канаді. Його ім’я по праву згадується поряд із провідними іменами української дитячої літератури. Всього за життя вийшло 26 його збірок, але чимало ще чекають на свого читача.
27 квітня 2007 року поета не стало. Він помер під час виступу в одній із шкіл Житомирщини — за вчительським столом, як справжній педагог і народний просвітник. У травні 2009 року на фасаді Кричильської школи, де він викладав майже сорок років, встановили меморіальну дошку з написом: “Відомий український письменник, класик дитячої літератури, маестро гумору та талановитий педагог”.
Леонід Куліш-Зіньків був людиною, яка не лише писала, а й жила тим, про що творила. Він відкривав у слові добро, вчив бачити прекрасне у звичайному, був сатириком, який сміявся з пороків, але ніколи не принижував людину. Його слово було джерелом світла й тепла, а його життя — прикладом справжнього служіння українській культурі, дітям, своїй землі. Його гумор викликав не просто сміх — він надихав. Його лірика не просто зворушувала — вона залишалася у серці назавжди. Він був і залишиться тим, хто мовою доброго жарту й щирої пісні пробуджував у душах людей світло.