Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) був не лише письменником, істориком, перекладачем, а й людиною, чия діяльність глибоко вкарбувалася в культурну свідомість українського народу. Драматизм його біографії, суперечливість поглядів, надзвичайна працьовитість і рідкісна глибина розуміння національної культури роблять Куліша постаттю надзвичайно складною, але водночас і незамінною для осягнення шляху української ідеї в ХІХ столітті.
Народився Куліш 7 серпня (26 липня) 1819 року в містечку Воронеж на Чернігівщині в родині заможного хлібороба. З ранніх літ вбирав у себе фольклорне багатство свого краю, яке потім глибоко вкоренилося в його творчості. Освіту здобував у Новгород-Сіверській гімназії, а згодом слухав лекції в Київському університеті. Однак через відсутність офіційного підтвердження дворянського походження не зміг отримати формального студентського статусу.
Куліш починав як автор оповідань, створених під впливом народної творчості, а згодом поринув у історичну тематику. Його перший великий успіх — історичний роман "Чорна рада" (1857), який і досі вважається одним із вершинних досягнень української прози.
З молодих років він виявляв активну громадянську позицію. Був учасником Кирило-Мефодіївського братства, через що зазнав арешту і заслання. Перебування в Тулі не зламало його духу — навпаки, перетворилося на період глибокого осмислення і творчого зростання. Саме тоді він створює низку творів, зокрема автобіографічний роман у віршах "Євгеній Онєгін нашого часу".
Куліш був одружений із Олександрою Білозерською, письменницею, відомою під псевдонімом Ганна Барвінок. Подружжя не лише поділяло інтелектуальні зацікавлення, а й разом працювало над проектами, спрямованими на просвітництво і формування національної свідомості.
У 1856–1857 роках у Петербурзі вийшла друком збірка фольклорних та етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси", яка принесла автору славу й утвердила його як дослідника народного життя. Тоді ж він працює над фонетичним правописом української мови, відомим як "кулішівка", який став основою для майбутньої орфографії.
Одним із найбільших проектів Куліша було створення журналу "Основа", що став головною трибуною української інтелігенції 1860-х років. Тут друкувалися його історичні, етнографічні, публіцистичні та літературно-критичні твори. Особливу увагу він приділяв проблемі формування української мови як мови науки, освіти й державного життя.
Однак творчий шлях Куліша не був позбавлений суперечностей. Його погляди змінювалися, він не раз вступав у полеміку з найвизначнішими діячами тогочасної України, зокрема з Тарасом Шевченком. Пізніше він відходить від ідеї козацької героїки, розчаровується у романтичному націоналізмі, натомість бачить майбутнє України в культурній інтеграції з Росією та Європою.
У 1860-70-х роках Куліш починає працювати над працею "История воссоединения Руси", у якій намагався історично обгрунтувати ідею єдності України з Росією. Це викликало шквал критики з боку української громадськості. Особливо обурення викликали його оцінки визвольної боротьби українського народу.
Останні роки життя письменник проводить на хуторі Мотронівка, де працює над перекладами Шекспіра, Байрона, Біблії. Його художні переклади, особливо "Давидові псалми", вирізняються глибиною і поетичною силою. Тут же він створює збірку "Хуторна поезія", в якій поєднується духовна самота з громадянською відповідальністю.
Його постать була й залишається суперечливою. Він намагався зберегти баланс між служінням Україні і лояльністю до імперії, між просвітництвом і пристосуванням. Але його внесок у розвиток української літератури, історіографії, мовознавства — беззаперечний. Він був першим, хто побачив у культурі силу, здатну об’єднати розпорошену націю, перетворити селянську масу на громадянське суспільство.
Помер Пантелеймон Куліш 14 (2) лютого 1897 року. Його спадщина стала предметом вивчення і дискусій упродовж усього XX століття, а сьогодні вона потребує глибшого переосмислення, вільного від політичних упереджень. Як і сам Куліш, який залишився в історії не тільки як творець художніх текстів, а як інтелектуал, який прагнув з’єднати Україну через слово.