Міські сни хлопця з чумацького роду
Сидиш на розі вулиці, наче старець під Лаврою. Навколо — пилюка, спека, порожнеча. Батько мовчки подає два фунти свіжої булки. Ми стоїмо край дороги й повільно її їмо. Без слів. Якось гірко і водночас спокійно.
— Що ж я можу, сину, — мовив батько, — коли й сам не бачив у житті легких днів. Або коса, або лямка — все моє життя така праця...
І тоді я вперше побачив, як по щоках батька скотилися дві сльози. Беззвучно. Він не плакав — просто дивився вдалеч, ніби крізь мене.
Випадковість у моєму житті завжди мала величезне значення. Я навіть звик думати, що існує якась незрима рука, що керує нашими вчинками — добрими чи злими. Тепер, може, такі думки здаються наївними, але в ті роки, коли я, селянський хлопець, прийшов до міста шукати щастя, ця уява була мені чимось дуже живим. Я вірив у випадок, бо саме випадок мене не раз рятував і підносив.
Один із таких моментів: ще вчора я чистив черевики дівчатам у Києві, а вже сьогодні — сиджу в повітовій земській управі поруч із ними як службовець-реєстратор. Хто міг би повірити, що таке можливо? Але так сталося. І я прийняв це, як дар, як шанс.
Моя молодість була часом постійної боротьби з нуждою. Життя змушувало мене щодня виборювати собі право на хліб, на місце під дахом. Я не мав розкоші будувати плани — я просто виживав. Але й у тій боротьбі залишався простір для мрій.
Коли я почав служити в земстві, один студент порадив мені записатися на вечірні гімназіальні курси. Я дослухався. І вже незабаром здав іспити за шість класів. Було важко, не вистачало сил, часу, іноді й надії. Але я тримався.
У 1920 році вступив до Київського інституту народної освіти. Дійшов до третього курсу. Закінчити не зміг — знову ж таки через злидні. Але ті роки дали мені більше, ніж диплом: там я навчився думати, слухати, сперечатися.
Писати я почав ще 1919 року. Перше моє оповідання "На буряки" надрукувала газета "Боротьба". Писалося мені тоді легко. Я сідав увечері, і за два-три дні мав готовий текст. Я ще не знав, що таке композиція, стиль, техніка прози. Це прийшло пізніше. Але те перше письмо було щирим, живим, справжнім.
Моїми літературними вчителями стали Винниченко, Стефаник, Гамсун, Васильченко. Вони дали мені напрям, голос, глибину. Вчили слухати світ.
Я мрію написати хоча б одну повість, кілька десятків оповідань — таких, щоб не соромно було сказати: це моє. Це українська література. Ім’я письменника, я вірю, — це не просто титул. Це відповідальність. Я ще не відчуваю, що заслужив це ім’я. Як і дехто з тих, кого вже величають «майстрами».
Але я йду своєю дорогою. І колись, я сподіваюся, мій голос буде почутий — справді. Не через гучну славу. А через правду слова.