Григорій Косинка: голос із глибини народного болю
Я — з чумацького роду. Хоча мій батько вже не ходив за сіллю чи рибою на південь, а змушений був чумакувати по наймах, носив торбу, як наймит. Про своє коріння я згадав уперше, коли читав Рильського "Чумаки":
Ходив чумак до голубого Дону, Де давній предок умочив шолом...
Мій прадід, Павло Стрілець, ще ходив до того самого "голубого Дону", але вже мій дід мусив залишити волів, бо злидні придавили. Так і згасав той рід.
Я з’явився на світ 17 листопада 1899 року в селі Щербанівка, що на Київщині, у вбогій хатині Наталки та Михайла Стрільців. Землі ми мали тільки восьму частину десятини, тому батько змушений був що весни вирушати на заробітки. Косарем він був вправним, тож у степах Херсонщини його, як сам казав, «за поли хватали».
Повернувшись восени, ішов працювати на григорівську цукроварню — тягав головки цукру, носив їх десь на пасбурах. Заробітки були мізерні. Часто мріяв він вирватися з цього ланцюга злиднів, поїхати кудись далеко — на Амур, де ще залишались "вільні землі".
Змалечку, як і всі сільські діти, я пас худобу, а взимку ходив до школи в сусіднє Красне, звідки походила мати. Та школа стала для мене першою справжньою наукою. Я добре пам’ятаю те дитинство: сиві ранки, запах сіна, осінні дощі, і мої перші книжки. Ці спогади я носив у собі завжди — як частину себе.
У 1908 році батьки таки вирішили спробувати щастя на Амурі. Ми продали хату, землю й рушили — ніби назавжди — за тисячі верст. Байкал, Зея, корейці, китайці, березовий зруб серед віковічного бору, кумедний китайський робітник, що цвірінькав, наче горобець, і мати, якій розривав серце цей чужий край. Плакала гірко й сказала батькові: «Я не хочу, щоб мої діти тут пропали... Їдьмо додому». І ми поїхали.
Пам’ятаю ту гнилу осінь на Амурі: дощі, ревіння річки Біра, яка зносила на Зею все живе. Ми поверталися, як злиденні прочани: ні даху, ні грошей. Батько знову пішов у найми, мати бралася до шитва, я ж ішов у буряки — спершу збирав кузьку, пізніше вже мав два рядки — справжнє підвищення.
Читати я любив змалку. Коли батько їздив до Києва на заробітки, я благав привезти якусь книжку. Він привозив мені дешеві серії «Шерлока Холмса», «Ната Пінкертона» чи «Бову Королевича» — книжки з малюнками, які підбирав на око. Для мене це було святом. Я ковтав ці сторінки, навіть не підозрюючи, що існує інша, глибша література.
Одного разу він привіз «Конотопську відьму» Квітки. Це була перша українська книжка, яку я прочитав. І хоча спершу сміявся з прізвища автора, та зміст повісті мене глибоко вразив. Я зрозумів, що можна писати просто — по-нашому — і про себе. А ще дізнався: є така річ, як українська література.
Року 1913-го батько влаштував мене писарчуком у волость — у Трипіллі. Просив волосного писаря, кланявся, як умів. Так я отримав перший «офісний» досвід: писав копії, знайомився з правдою управ та судів. Побачив усе: несправедливість, підлабузництво, злидні чиновників, які правили долями селян.
Але платили мені мало. На харчі ледве вистачало. У батьків народжувались нові діти, а грошей не ставало. Я вирішив їхати на заробітки до Києва. Ми поїхали з батьком удвох. Він — на дрова, я — шукати будь-яку роботу. Батько радив стати двірником або чистити черевики. Мовляв, легка праця, а заробіток хороший. Я згодився. І коли батько прийшов мене провідати, я заплакав: не через сором, а через безвихідь. Хіба не знайдеться в цьому місті роботи гіднішої за чищення черевиків?
Я не шкодую за тим. Бо згодом були книжки, театр, Київ, спалахи юності, мрії. Але все почалося з того: з оселедців за три копійки, з книжок «на око», з китайця на березі Бири, з буряків у степу, з лаврських таблиць та голосу над псалтирем. Моя дорога — із самого дна — і саме тому вона справжня.