Наталія Іванівна Кобринська (уроджена Озаркевич) — видатна українська письменниця, публіцистка й громадська діячка, яка народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуя на Снятинщині (нині Івано-Франківська область). Виросла в інтелігентній родині греко-католицького священника Івана Озаркевича — літератора й перекладача, відомого культурного діяча Галичини. Сімейна традиція шанування українського слова й театру, що йшла ще від діда Івана Озаркевича, стала живим ґрунтом для формування характеру й духовного світу Наталії.
Через заборону жінкам навчатися у вищих навчальних закладах, освіту Наталія здобула вдома. Велике значення мала її няня-селянка, яка навчила дітей любити народну пісню, звичаї, рідну мову. Під керівництвом батька дівчина вивчала кілька мов: українську, польську, німецьку, французьку та російську, що стало її важливим інструментом у подальшій публіцистичній і перекладацькій діяльності.
У 1874 році Наталія вийшла заміж за Теофіла Кобринського — освіченого священника, активного культурного діяча, фольклориста. Подружжя подорожувало селами Прикарпаття, записуючи фольклорні матеріали, пісні та легенди. Але сімейне щастя тривало недовго — у 1881 році, після семи років шлюбу, Теофіл помер. 26-річна вдова переїхала до батьків у Болехів. Саме тут починається новий етап її життя — як письменниці й ідеолога жіночого руху.
У 1882 році Кобринська разом із батьком вирушає до Відня, де знайомиться з публіцистом Остапом Терлецьким, який вплинув на її становлення як літераторки. У цей час з'являються її перші оповідання — "Пані Шумінська" та "Задля кусника хліба" (1883), які високо оцінив Іван Франко.
Наталія активно включається у літературне й громадське життя, і вже 1884 року в Станіславові з її ініціативи створюється "Товариство руських женщин" — перша в Галичині жіноча організація, головою якої вона й стала. Основною метою товариства було підвищення рівня освіти, прав і самосвідомості українських жінок.
Вона публікує художні й публіцистичні твори в альманахах "Перший вінок" і "Наша доля", де популяризує ідеї жіночої рівноправності, вільного вибору, освіти для дівчат. Її ідейними натхненниками були Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький. Під редакцією Франка з'являються окремі її твори й антології.
На межі століть Кобринська стає авторкою кількох знакових збірок — "Дух часу" (1898), "Казки" (1904), "Ядзя і Катруся" (1904), які поєднують жіночу тематику, соціальну аналітику, тонкий психологізм і увагу до народного життя. У її творах чітко проглядається конфлікт між жінкою й суспільством, зображено злиденне життя селянства, суспільну нерівність, кризу моралі у вищих верствах.
У 1899 році Кобринська разом із Ольгою Кобилянською подорожує до Наддніпрянської України. В Києві вона зустрічається з Михайлом Старицьким, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Коцюбинським і Борисом Грінченком. Свої враження виклала у нарисах "У І. Нечуя-Левицького" та "Із подорожі по Україні".
Під час Першої світової війни її безпідставно звинуватили у шпигунстві на користь Росії. Завдяки втручанню адвоката й письменника Андрія Чайковського її вдалося визволити з-під арешту. Враження від війни Кобринська втілила у збірці "Воєнні новели" (1918), до якої увійшли твори "Кінь", "Полишений", "На цвинтарі", "Свічка горить", "Брати", "Каліка".
Останні роки життя Наталії Кобринської були позначені важкими матеріальними умовами. Вона жила у злиднях, але не припиняла творчої праці. У січні 1920 року, повертаючись із поїздки до Львова, вона захворіла на тиф і померла 22 січня в Болехові. Перед смертю залишила прості, але глибокі слова: "Мене вже серце не болить…"
Наталія Кобринська залишила потужний слід в історії української літератури й суспільного руху. Вона стала символом жіночої гідності, громадянської відваги й культурного пробудження свого часу. Її діяльність — це приклад боротьби за права жінок через слово, дію й безкомпромісну вірність ідеї.