Єлизавета Михайлівна Кардиналовська (1900–1971) — постать багатогранна, незвичайна і, як це часто буває з жінками її доби, недостатньо оцінена в повному обсязі. Вона була українською письменницею, перекладачкою, архітекторкою, художницею-графічкою, реставраторкою — словом, людиною, що обрала шлях мистецтва й самовираження в найширшому його розумінні. Її життя розгорнулося на тлі буремного ХХ століття — епохи воєн, революцій, репресій і водночас стрімкого культурного пошуку.
Народилася Єлизавета у Києві 1900 року — в часи, коли українська культура тільки починала визволятись із колоніального забуття. Вже змалку виявляла схильність до мистецтва, що згодом вилилося у вибір фаху. Навчалася в Харківському художньому інституті, який закінчила в 1930 році. Цей заклад був тоді осередком нових естетичних течій і водночас — місцем, де закладалися підвалини для майбутніх візуальних мистецтв України.
Починаючи з 1925 року, Кардиналовська активно друкується в українській періодиці. Її твори з’являються в дитячих і художніх виданнях, і з кожною публікацією дедалі чіткіше окреслюється її творча інтонація — поєднання легкості, фантазії, витонченого стилю й глибокого розуміння дитячої психології. Упродовж наступних років вона створює близько двадцяти книжок віршів і оповідань для дітей, ставши однією з тих авторок, які сформували українську дитячу літературу у міжвоєнний період.
Однак її літературна діяльність не обмежувалася лише дитячими творами. Кардиналовська входила до числа перших українських письменників, які звернулися до жанру наукової фантастики. Разом із сестрою Тетяною Кардиналовською вона написала твір про космічну подорож — перший у своєму роді в українській літературі. У цьому творі, який публікувався в українських журналах, поєднувалося захоплення технічним прогресом і поетична фантазія, характерна для романтичного світогляду тогочасної інтелігенції.
Проте раптово й трагічно її літературна кар’єра обірвалася в 1934 році. Причиною стало арешт і розстріл чоловіка її сестри Тетяни — відомого українського письменника і публіциста Сергія Пилипенка, якого радянська влада звинуватила у «контрреволюційній діяльності». Після цієї трагедії Кардиналовська припинила публічну літературну діяльність — в умовах сталінського терору це було не просто рішення, а спосіб вижити.
Надалі вона працювала художником-оформлювачем — скромна, тиха праця, що не потребувала гучних слів, але дозволяла лишатися у сфері творчості. Водночас вона займалася графікою, оформленням книжок, брала участь у реставраційних проектах. Її художній хист і дисципліна дозволили зберегти себе — навіть тоді, коли слово стало небезпечним.
Життя Єлизавети Михайлівни завершилося в Києві у 1971 році. Вона залишила по собі не лише книжки й ілюстрації, а й особисту історію — тиху, але мужню, наповнену пристрастю до культури, до дітей, до свободи мислення. Її ім’я належить до тих, що потребують повернення в культурну пам’ять — не лише як автора дитячих книжок, а як представниці покоління, яке створювало нову українську літературу у міжвоєнний період, а потім заплатило за це надто високу ціну.