Пилип Йосипович Капельгородський — український письменник, поет, публіцист, історик і драматург, одна з найтрагічніших постатей української літератури початку ХХ століття. Його життя було щільно вплетене в складну, криваву тканину історії: революції, війни, репресії, арешти, заслання — все це стало не тільки зовнішнім контекстом його біографії, а й безпосереднім змістом його творчості.
Народився 14 листопада 1882 року в багатодітній селянській родині у селі Городище, яке нині входить до Недригайлівського району Сумської області. Вже в юності Капельгородський проявляє активну громадянську позицію — під час навчання в Полтавській духовній семінарії у 1902 році бере участь у селянських заворушеннях. Його залучення до протестного руху не минуло безслідно — почалися переслідування, поліційний нагляд, обшуки, арешти. Рятуючись від репресій, він змушений покинути Україну й тікати на Кубань.
Там Капельгородський знаходить нове життя: працює вчителем, а згодом обіймає посаду директора училища. Паралельно починає друкувати поезії — 1905 року його твори з’являються в збірці початківців «Перша ластівка», а також у періодиці. Вже у 1907 році в Києві виходить його перша поетична збірка «Відгуки життя» — єдина, яку він зміг надрукувати за життя.
Його громадянська позиція, інтелектуальна непокірність і щирий інтерес до національних і соціальних тем знову привертають увагу влади. У 1909 році його заарештовують, звинувачують у політичній неблагонадійності й ув’язнюють у Армавірській тюрмі. Саме там він пише автобіографічну повість-хроніку «Записки семінариста» і оповідання «Чия провина?», у яких правдиво й болісно змальовує життя в семінарії — атмосферу задушливу, гнітючу, нестерпну для обдарованої, чутливої людини.
Попри всі звинувачення, суд виносить рішення про виправдання, але вимагає від Капельгородського залишити Кубань і забороняє працювати в освіті. Він переїжджає до Владикавказа, де починає співпрацювати з газетою «Терек» і поринає в дослідження культури ногайського народу. Плідним результатом його науково-літературної праці стала повна історія ногайців від XII століття до 1928 року, яку він передав у власність Дагестанської АРСР.
Його глибоке знання побуту, традицій та соціального устрою караногайців вилилося в написання повісті «Аш хаду» («Я стверджую», 1917), що оповідає про трагічне кохання Каїрбека, байгуша-сироти, й Отарбіки — розповідь про гірку долю, що торкалася багатьох у тогочасному патріархальному суспільстві.
Після революції Капельгородський повертається в Україну. У 1918 році оселяється в Лубнах, але стабільності не знаходить. У 1921–1922 роках його знову арештовують — цього разу радянські чекісти звинувачують його в «хитаннях» інтелігенції. Проте замість покарання — «перевиховання»: Капельгородського змушують читати лекції політграмоти іншим в’язням. Усе це завершилося своєрідною капітуляцією: з 1924 року він працює в радянській пресі, зокрема в редакції газети «Червона Лубенщина», а з 1925-го — в «Більшовику Полтавщини», де обіймає посаду завідувача відділу.
У короткий період з 1925 по 1930 роки він демонструє вражаючу працездатність: пише понад 600 публіцистичних і художніх текстів — від фейлетонів і гуморесок до критичних статей і політичної сатири. Найвідоміші гумористичні збірки цього періоду: «Гей, не дивуйте…» (1927), «Роздайсь, море» (1927), «Прейскурант отця Максима» (1929), «Знищимо як клас…» (1931).
У 1932 році виходить повість-хроніка «Шурган» — епічний твір про громадянську війну на Кубані, сповнений історичної правди та болю. Автор чітко протиставляє себе офіційній радянській пропаганді, зокрема твору Серафимовича «Залізний потік», що ідеалізує дійсність. Капельгородський же чесно розповідає про втрати, поразки, жертовність. У 1933 році твір перевидається як «роман-хроніка».
Наступна вагома праця — роман «Артезіан», написаний 1934 року, але надрукований лише у 1973-му. Тут він досліджує внутрішню трансформацію людини, яка спершу відкидає революцію як катастрофу, але згодом, через особисте очищення, знаходить у собі сили для нового життя.
Мрією Капельгородського був епічний цикл романів про громадянську війну в Україні — від «Оборони Полтави» до «Перекопу». Але здійснити задум йому не дали.
У березні 1938 року Пилипа Капельгородського знову заарештовують. Його звинувачують у участі в міфічній «націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації». Через два місяці після арешту, у травні 1938 року, життя письменника трагічно обривається — його розстрілюють як «ворога народу».
Пилип Капельгородський залишив по собі величезну творчу спадщину, більша частина якої залишилася в архівах або була знищена. Він — один із тих, кого зламала епоха, але чия правда про неї, викладена чесно й гідно, збереглася в слові.