Іван Іванович Калянник (у деяких джерелах — Калянников) — український поет трагічної долі, чия коротка, але яскрава творча біографія обірвалася в роки сталінського терору. Він народився 12 березня 1911 року в селі Дятьково, що нині є районним центром Брянської області в Росії, в родині службовця. Його дитинство було звичайним для тієї епохи: важкі післяреволюційні роки, скромний побут, мрії про краще майбутнє. Коли Іванові виповнилося одинадцять, родина переїхала до Харкова — міста, яке на той час активно зростало і ставало культурною столицею радянської України.
У Харкові Іван здобув середню освіту, а після профшколи почав працювати розмітником на відомому Харківському паровозобудівному заводі. Заводська атмосфера, контакт із робітничим середовищем, живе зацікавлення літературою — усе це сприяло його швидкому становленню як поета. Він долучився до заводської літературної студії, друкував свої перші твори у багатотиражній газеті «Харківський паровозник», а також у рукописному журналі «Новий цех». Саме там уперше зауважили його небуденний хист.
Починав Іван Калянник писати російською — його вірші з’являлися в «Брянському робочому», а також у загальносоюзних виданнях — таких, як «Огонёк» та «Красная новь». Однак поворотним моментом у його літературній біографії стала зустріч із Павлом Тичиною. Визнаний поет порадив молодому літератору звернутися до рідної української мови, якщо він хоче звертатися до сердець українських робітників. Калянник прислухався до поради: він змінив прізвище, і вже зовсім скоро його українськомовні вірші почали з’являтися в харківській пресі, викликаючи живий інтерес як у читачів, так і в критиків.
Про його дебют згадував поет Микола Нагнибіда: «Перші статті про Івана Калянника були сповнені надії і пророцтва — в українську поезію йшов обдарований і самобутній митець». Та й справді — поет творив багато, емоційно, енергійно. У 1931 році вступив до Харківського технікуму сходознавства та східних мов, що вже саме по собі свідчило про його інтелектуальні зацікавлення. Під час практики в Таджикистані Калянник надихався місцевими пейзажами та культурою, звідки привозив поетичні цикли, що ставали основою нових збірок.
Протягом 1931–1936 років побачили світ його збірки: «Бригадир», «Риси обличчя», «Струм», «Висока путь», «Поезії», «Майдан», «Східні новели», «Товариш Карий», «Гордість». У цих текстах поєднувались героїка праці, східна екзотика, глибока особиста інтонація. Калянник стає помітною фігурою у літературному середовищі, входить до літературного об’єднання «Пролеткульт», а згодом і до Спілки письменників СРСР.
Але стрімкий творчий злет був обірваний жорстоко і раптово. 4 листопада 1936 року Калянника заарештовують у Харкові. За надуманими звинуваченнями в участі у так званій «контрреволюційній фашистській терористичній організації», його поміщають до спецкорпусу НКВС. Слідчий Лисицький, який вів справу, домагався зізнання. Спершу поет тримався стійко, відкидав усі обвинувачення. Його утримували за ґратами понад півроку, п’ять разів продовжуючи термін попереднього ув’язнення.
У квітні 1937 року його етапували до Києва, де тиск посилився. Іван не витримав катувань і знущань — зізнався в тому, чого ніколи не робив. 14 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР поета було засуджено до розстрілу. Вирок виконали вже наступного дня — 15 липня.
Трагічна смерть молодого поета зворушила багатьох. Під час додаткового розслідування, яке відбулося вже після смерті Сталіна, низка авторитетних літераторів — Сергій Борзенко, Терень Масенко, Микола Нагнибіда — дали Каляннику позитивну характеристику. Борзенко наголошував: «Іван Калянник був не просто талановитим поетом, він був справжнім радянським громадянином, ідейно вмотивованим, щирим».
21 січня 1958 року Військова колегія Верховного Суду офіційно скасувала вирок. Івана Калянника було реабілітовано посмертно — за відсутністю складу злочину. Та жодне рішення вже не могло повернути життя, зруйноване системою, яка сама поїдала своїх найкращих.