Катря Гриневичева (справжнє ім’я — Катерина Василівна Гриневич) — одна з помітних постатей української літератури початку ХХ століття. Її творчий шлях тісно пов’язаний із середовищем прогресивних інтелектуалів Західної України. Вона підтримувала щирі стосунки з такими діячами, як Василь Стефаник, Марко Черемшина, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Гнат Хоткевич, а духовним орієнтиром для неї став Іван Франко, який першим розгледів у ній літературний талант і надрукував її перші твори.
Народилася Катря 19 листопада 1875 року у Винниках поблизу Львова в родині службовця. Ще в ранньому дитинстві її родина переїхала до Кракова. Там вона отримала початкову й середню освіту, закінчивши польську вчительську семінарію. Саме там почалося її зацікавлення українською мовою — предметом факультативного вивчення для майбутніх учительок, що працювали в Галичині. Поступово польськомовна молода авторка відкрила для себе рідне слово, що сталося завдяки зустрічі з В. Стефаником, який переконав її писати українською.
Після завершення семінарії Катря повертається до Львова. Відтоді література й культурна праця стають її покликанням. Вона займається редакторською діяльністю, бере активну участь у жіночому русі, підтримує просвітницькі ініціативи. Її перша збірка — "Легенди і оповідання" (1906) — швидко стала популярною. Центральне місце в ній посідають оповідання про трагічне дитинство бідних галицьких дітей. Відчуття дитячої вразливості та глибоке розуміння їхнього внутрішнього світу вирізняли її тексти серед інших. Значну частину свого життя вона присвятила створенню шкільної літератури та вихованню юних читачів. У 1910–1912 роках редагувала дитячий журнал "Дзвінок".
Глибокі переживання Першої світової війни стали основою для збірки "Непоборні" (1926), яка принесла авторці широке визнання. Разом із творами інших класиків антивоєнної української прози ця збірка зайняла важливе місце в літературному осмисленні великої трагедії народу.
Одним із вершинних досягнень письменниці стали її історичні повісті "Шестикрилець" (1935) і "Шоломи в сонці" (1928), присвячені постаті князя Романа Мстиславича та його добі. У цих творах Гриневичева майстерно відтворила атмосферу доби Галицько-Волинського князівства, спираючись на історичні джерела й дослідження вітчизняних учених. Вона не лише створила живий образ князя, а й розкрила його як державного діяча, воїна, реформатора, тонкого політика й об’єднувача українських земель. Авторка передала внутрішню самотність і вольову силу свого героя, не уникнувши драматичних і трагічних моментів його життя.
Продовженням теми стала повість "Шоломи в сонці", в якій на перший план виходить народ — як головна рушійна сила історичних подій. Тут зображено героїчний опір галицького люду загарбникам — угорським, польським, київським. Трагічна загибель героїні Ясині — світлого й зворушливого жіночого образу — увінчує тему самопожертви заради Батьківщини.
Стиль Гриневичевої вирізняється емоційністю, орнаментальністю, мовною архаїзацією. Її твори наповнені багатими образами, високою поетичною концентрацією, відчутним впливом літературного бароко. Вона не прагнула простоти — її речення іноді складні, побудова насичена лексичними зворотами, що створюють виразну, яскраву стилістику.
Життя Катрі Гриневичевої було сповнене праці, пошуків, відданості справі українського слова. Вона творила образи минулого, які надихали сучасників і залишаються актуальними й сьогодні. Померла вона 25 грудня 1947 року в еміграції, в Німеччині, залишивши по собі неоціненну літературну спадщину, що продовжує жити у пам’яті національної культури.