Олесь Терентійович Гончар (3 квітня 1918 — 14 липня 1995) — видатний український письменник, публіцист, громадський діяч, людина, яка впродовж десятиліть була незламним голосом національної гідності та духовної сили.
Народився він у Катеринославі (нині — Дніпро) в родині простих робітників. Після смерті матері, коли хлопцеві виповнилося лише три роки, його забрали на виховання дід і бабуся до слободи Суха на Полтавщині. Саме бабуся, працьовита й чуйна до людей жінка, стала для Олеся другою матір’ю і прищепила йому любов до рідної землі, до чесної праці, до рідної мови.
Тридцяті роки стали періодом формування його світогляду. Юнак навчався у технікумі журналістики, працював у місцевих газетах на Полтавщині й у Харкові, де стрімко загартовував своє перо. Уже тоді він почав писати перші оповідання й повісті, такі як "Черешні цвітуть" та "Іван Мостовий", де простежуються ранні мотиви любові до людей і прагнення правди.
У 1936 році, коли громадянська війна в Іспанії запалила серця багатьох романтиків, молодий Гончар мріяв опинитися в епіцентрі боротьби. Хоча його юнацькі мрії не здійснилися, вже через кілька років він добровільно пішов на фронт Другої світової війни, залишивши навчання в Харківському університеті.
Війна для нього стала не лише випробуванням тіла, а й загартуванням душі. Служив старшим сержантом, командиром мінометної батареї. Попри фронтові труднощі, ніколи не розлучався з олівцем і блокнотом. Його вірші, написані в перервах між боями, згодом стали "поетичними чернетками" для великої творчості. Ліричний герой тих рядків живе й дихає в образах "Прапороносців" — роману, що став етапним у його житті.
Робота над трилогією "Прапороносці" тривала три роки. Поряд з іншими творами того часу — новелами, повістю "Земля гуде", навчанням у Дніпропетровському університеті — головною подією стала саме ця книга. Вона вийшла трьома частинами: "Альпи" (1946), "Голубий Дунай" (1947) і "Злата Прага" (1948), і принесла авторові дві Державні премії СРСР.
Післявоєнна творчість Олеся Гончара зберігала інтерес до героїки війни, але поступово його теми заглиблювалися в інтимніші пласти людського буття. Його новели — "Модри Камень", "Весна за Моравою", "Ілонка" — дихали тугою за миром і прагненням краси. Повість "Земля гуде" розповідала про боротьбу молоді у підпіллі Полтавщини, залишаючи глибокий слід у свідомості читача.
У 1950-х роках Гончар звертається до мирної тематики: збірки "Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), "Чари-комиші" (1958), а також дилогія "Таврія" (1952) і "Перекоп" (1957) відображають життя простих людей у післяреволюційні роки.
Романи "Людина і зброя" (1960) та "Циклон" (1970) стали новим словом у творчості письменника, адже торкалися філософських питань життя, смерті, людської стійкості.
Шістдесяті-сімдесяті роки стали часом найвищого творчого злету Гончара. "Тронка" (1963) принесла йому Ленінську премію. Однак із романом "Собор" (1968) доля склалася драматично: після перших схвальних відгуків книгу піддали нищівній критиці й вилучили з літературного обігу на два десятиліття. Тим часом "Собор" став символом незламної духовності, викликавши глибокий резонанс як в Україні, так і за її межами.
Творчість Гончара продовжувала розвиватися: з'являються романи "Берег любові" (1976), "Твоя зоря" (1980), новели "Кресафт" (1963), "На косі" (1966), "Під далекими соснами" (1970), "Пізнє прозріння" (1974) та інші.
Він не обмежувався тільки художньою прозою — активно працював у галузі літературної критики: його роздуми про українське письменство, про творчість класиків і сучасників увійшли до трьох збірок статей ("Про наше письменство", "О тех, кто дорог", "Письменницькі роздуми").
Твори Олеся Гончара перекладено на 67 мов, і його творчий спадок здобув визнання в усьому світі.
14 липня 1995 року письменника не стало. Але його слово продовжує жити.
У жовтні 1990 року в Вашингтоні, у готелі "Хілтон", відбулася міжнародна конференція "Людина і її місія у творчості Олеся Гончара", де звучали промови на англійській та українській мовах. Про "Собор" як про "шедевр", що випередив навіть епоху перебудови, говорили провідні дослідники української діаспори — Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, В. Маркусь. Особливо емоційно виступив доктор П. Елліс, який підкреслив, що Гончар зробив великий внесок у міжнародне розуміння ще до появи змін у Радянському Союзі.
Ці свідчення ще раз нагадують: Олесь Гончар — не просто письменник епохи, це голос нації, що боролася за свою гідність і пам’ять.
В умовах тоталітарного режиму його талант намагалися приручити, але він залишався вірним собі, своєму народу, і став справжнім стовпом національного відродження України у другій половині ХХ століття.
Його герої несли в собі світло віри, надії й любові до рідної землі — те світло, яке Олесь Гончар проніс крізь усе своє життя і яке ніколи не згасне у серцях вдячних поколінь.