Давид Гофштейн (25 липня 1889 — 12 серпня 1952)
Поет, перекладач, педагог, жертва сталінського терору. Один із найяскравіших представників єврейської літератури в радянську добу, людина, чия доля стала символом як величі творчого духу, так і трагічного зіткнення культури з диктатурою.
Народився Давид Наумович Гофштейн у містечку Коростишів на Житомирщині, в родині дрібного службовця. З дитинства зростав у релігійному середовищі — навчався в хедері, де здобував перші знання мовою ідиш, що згодом стала його творчим інструментом. Але замкнене коло маленького містечка він покинув рано. В юному віці перебрався до Києва, прагнучи ширших горизонтів. Тут він вступив до комерційного інституту, паралельно відвідуючи лекції з філології в університеті. Молода душа шукала себе — і в бізнесі, і в науці, і в поезії.
Перші вірші Гофштейна побачили світ 1912 року на сторінках єврейської газети «Айє цайт», де він тоді працював коректором. Ця невеличка публікація стала початком великого творчого шляху. Протягом кількох десятиліть він поєднував літературну діяльність із педагогікою, працював редактором, викладав, досліджував і перекладав. У роки Другої світової війни був співробітником Об'єднаного інституту суспільних наук АН УРСР, долучаючись до інтелектуального спротиву фашизмові.
Гофштейн — один із основоположників радянської єврейської поезії, талановитий лірник, який не лише писав, а й перекладав — з української, російської та світової класики. Його поетичні збірки «Дороги», «Лірика», «Київ», «Україна», «У наші грізні дні» увійшли до золотого фонду літератури на ідиші. Особливу увагу він приділяв перекладацькій справі: йому вдалося донести єврейською мовою красу творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Леоніда Первомайського, Миколи Бажана. Його вважали одним із найвіртуозніших майстрів перекладу не лише в межах СРСР, а й за його межами.
Окрім художніх текстів, Гофштейн укладав підручники, редагував збірники народних пісень, брав участь у просвітницьких ініціативах, зберігаючи єврейську культурну ідентичність у межах жорсткого радянського режиму.
Але саме ця ідентичність стала причиною трагедії. У вересні 1948 року Давида Гофштейна заарештували. Його ім’я опинилося серед тих, хто входив до складу Єврейського антифашистського комітету — організації, що спершу діяла з дозволу й навіть заохочення влади, а згодом стала жертвою політичних репресій. Його звинуватили в шпигунстві, націоналізмі, підривній діяльності. Звинувачення ґрунтувалися на перекручених інтерпретаціях його віршів і статей, які, за версією слідства, містили “ворожу ідеологію”.
Чотири роки безкінечних допитів і тиску завершилися показовим судилищем. 28 липня 1952 року Військова колегія Верховного суду СРСР винесла вирок: розстріл. Разом із Гофштейном були страчені ще дванадцятеро відомих єврейських діячів культури — серед них Перець Маркіш, Лейб Квітко, Іцик Фефер. Це був один із найчорніших днів в історії радянської літератури — 12 серпня 1952 року, пізніше названий «Ніччю страчених поетів».
Лише згодом, після смерті Сталіна, через довгі роки мовчання, Давида Гофштейна було реабілітовано — посмертно. Але навіть сьогодні не всі знають, наскільки масштабною була його постать. Він не просто писав — він тримав на своїх плечах мову і традицію, збирав і плекував голос цілого народу. І поплатився за це життям.
Його ім’я — це символ єврейського відродження в українському контексті. Символ літератури, яка виживає попри будь-які заборони.