Олена Галицька: шлях до України, що стала серцем
Розповісти про себе в кількох реченнях — завжди завдання не з легких. Набагато простіше вмістити все в кілька слів: народився, навчався, працював, одружився (чи вийшла заміж). А може, варто взяти й переповісти життя цілою історією…
Коли у 1963 році ми з бабусею готувалися до переїзду з Росії до Києва, де вже чекали мама і вітчим-військовий, один далекий родич, знесилений алкоголем і зневагою, кинув услід: "Что, к хахлам едете?" Мені тоді було вісім років. І ці його єхидні слова довго не мали значення. Лише згодом, коли над Майданом підіймався чорний дим шин, коли вогонь палав не лише на площі, а й у серцях, я з маленькою онукою біля телевізора згадала ту давню фразу. Згадала й тоді, коли палав Будинок профспілок, на місці якого колись стояв Будинок учителя, де ми в дитинстві грали уривки з "Юності батьків" Горбатова. Згадала тоді, коли наші хлопці гинули на фронті, а я марно шукала в стрічці "Однокласників" моєї пітерської родички бодай тінь співчуття — там були лише котики, песики та безтурботні картинки з ангелами.
Київська школа стала для мене другою домівкою. Батьки намагалися клопотати, аби мене звільнили від вивчення української мови, мовляв, самі не знаємо — як допоможемо? Але директор твердо відповів: "Хай учить. Я сам знаю українську, російську, польську, німецьку, і це мені ніколи не заважало". Я завжди згадую цю людину з вдячністю.
Після школи життя поступово вело мене далі. Одного разу моя подруга запросила святкувати своє весілля в "Млині" в Гідропарку. Ми вирішили говорити тільки українською — нашою, ламаною, недосконалою. Але навіть така українська викликала перешіптування за сусідніми столами: "Мабуть, із Заходу приїхали..." У 1974 році у Києві українську мову було чути рідко: або суржик від вихідців із сіл, які соромилися своїх коренів, або повна байдужість до всього рідного.
Я завжди любила книжки. З дитинства. Читала переважно російською — усе підряд, захоплювалася поетами "срібного віку". Знайомство зі своїм майбутнім чоловіком відкрило мені новий світ: світ української літератури. Ми шукали книжки в букіністичних крамницях, рідше — в книжкових магазинах. Особливо цінували переклади класики, які тоді ще видавали "Дніпро" та "Радянський письменник". Саме тоді українська мова почала наповнювати моє серце.
За освітою я картограф. Після закінчення школи багато років працювала за фахом. Понад п’ятнадцять літ я "літала пташиним летом" Україною, мріючи побачити на власні очі ті місця, які малювала на картах. І хоча реальні пейзажі іноді різнилися від креслень, саме завдяки подорожам я по-справжньому відкрила для себе свою країну.
Почати розмовляти українською було непросто. Але згодом допомогла моя трирічна онучка: переглянувши мультфільми про Міккі-Мауса українською, вона сама миттєво перейшла на мову. Так, завдяки діснеївському персонажу, у нашій родині утвердилася українська.
У юності я мріяла працювати перекладачем або в редакції. Мрії здійснилися, хоча й не зовсім так, як уявлялося: я працювала оператором набору текстів у газеті "Посередник" за часів перебудови, редагувала матеріали у відомчому економічному журналі, коректувала тексти для журналу "Книголюб", що, на жаль, проіснував недовго. Нині на пенсії, ділюся книжками й вигадую казки разом із онукою.
Часто запитую себе: чому мені, людині, народженій у Ленінграді, болить доля української мови більше, ніж деяким, хто має глибокі місцеві корені? Може, тому, що мої власні корені давно загубилися в безмежжі історії. Україна стала моєю справжньою Батьківщиною. Я живу на її землі, люблю її до глибини серця, знаю її минуле і сьогодення — і боляче, коли бачу байдужість до власної ідентичності.
Не будьте байдужими. Не будьте просто "як усі". Будьте українцями. І пишайтеся цим!