Іван Франко став однією з ключових фігур української літератури, залишивши після себе величезну спадщину в галузі поезії, літературознавства та публіцистики. Його творчість охоплювала широкий спектр тем, і він став не лише поетом, а й активним суспільним діячем, який боровся за права трудящих, за національну незалежність і соціальні зміни в Україні.
Іван Франко став одним з найактивніших учасників діяльності журналу "Літературно-науковий вісник", фактично ставши його робочим редактором. Тут він публікував численні літературознавчі статті, серед яких "Із секретів поетичної творчості", "Леся Українка" та інші. Його аналізи поетичних процесів та літературних постатей ставали основою для подальшого розвитку української літератури.
На революцію 1905 року в Росії Франко відповів своєю знаменитою поемою "Мойсей", у якій він порушував важливі питання свободи та боротьби за справедливість. У збірці "Semper tiro" вірш "Конкістадори" також закликає до боротьби проти "підлого й гидкого", що свідчить про активну громадянську позицію письменника.
У цей період Франко активно працював і в науковому полі. Він написав рецензію на книгу О. Брюкнера "Історія російської літератури", а також знамениті статті, в яких викривав реакційність галицьких москвофілів, зокрема у статті "Ідеї" і "ідеали" галицької москвофільської молоді. Це спричинило напруження між ним і українськими націоналістами, зокрема з М. Грушевським.
У 1904 році Іван Франко викладає історію української літератури на "Наукових курсах" у Львові, де представляє вісімнадцятигодинний "Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку". Того ж року він пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона "Южнорусская литература". Однак, його діяльність спричинила конфлікти з українськими націоналістами, зокрема з Грушевським.
У 1907 році Франко намагається зайняти кафедру у Львівському університеті, але його заяву залишають без відповіді. Моральну підтримку він знаходить серед громадських кіл Наддніпрянської України і Росії. У 1906 році Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, а також були підняті питання про його обрання членом Російської академії наук. М. Коцюбинський, виступаючи в Чернігові, називає Франка "людиною могучого голосу і дзвінкого поетичного слова".
У 1906 році виходить збірка поезій "Semper tiro", а в 1907 році — повість "Великий шум". В 1910 році побачив світ "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року". Франко активно працював і над статтями про О. Герцена (1911), О. Пушкіна (1914), Т. Шевченка та інших видатних постатей. В цей час також почалися ювілейні святкування сорокаліття його літературної діяльності. Проте Перша світова війна порушила плани з видання ювілейних збірників.
Здоров'я Франка поступово погіршувалося, але він продовжував працювати і в 1913 році, незважаючи на хвороби, опублікував кілька статей і поем, серед яких "Євшан-зілля" та "Кончакова слава". Усього за своє життя він видав сім збірок поезій і численні поеми, а також зробив величезний внесок у переклади з світової літератури. Багато його творів залишилися в рукописах або друкувалися в періодичних виданнях.
У 1915 році Франко пережив серйозне погіршення здоров'я. Вже в 1916 році, перебуваючи на лікуванні у Львові, він склав заповіт, у якому передав всю свою рукописну спадщину і бібліотеку Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. Іван Франко помер 28 травня 1916 року. Лише через десять років, у 1926 році, його останки були перенесені на Личаківське кладовище, де був споруджений пам'ятник. Пам'ять про Івана Франка не згасала, і в 1964 році йому встановили ще один пам'ятник перед Львівським університетом, що носить його ім'я.
Іван Франко залишив по собі великий слід у літературі, культурі та науці, і його творчість продовжує впливати на покоління українців навіть сьогодні. Його життя і діяльність — це яскравий приклад самовідданості і боротьби за ідеали свободи, національної гідності і справедливості.