Антін Васильович Дикий — один із тих суперечливих представників українського літературного життя 1920–1930-х років, чия доля і творчість стали дзеркалом епохи — з її великими надіями, фальшивими ілюзіями, моральними компромісами й, зрештою, трагічним фіналом. Народився він 1 серпня 1900 року в селі Велика Андрусівка на Полтавщині. Молодість його припала на час революційних потрясінь, які назавжди змінили політичну карту Східної Європи. Як і багато інших його ровесників, він обрав сторону більшовиків, взявши участь у громадянській війні, виступаючи проти військ УНР.
Після завершення бойових дій Антін вступив до Комуністичного університету в Харкові, де поринув у нове ідеологічне середовище, що формувало майбутню культурну еліту радянської України. Від початку 1920-х років він активно друкувався, здобуваючи певну репутацію серед тодішніх пролетарських літераторів. Був членом літературної організації «Плуг», згодом — Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Його творчий доробок включає збірку поезій «Огонь цвіте» (1927), збірку оповідань (1932), а також п’єсу «Сухий закон», написану у співавторстві з Олексієм Полторацьким.
Попри це, сучасники мали до нього неоднозначне ставлення. Олександр Гай-Головко і Юрій Смолич згадували Антіна Дикого не стільки як письменника, скільки як постать богемного середовища, яка більше говорила про літературу, ніж її творила. Його називали «поетом без поезій», натякаючи, що поетична слава Дикого значною мірою була побудована на обіцянках і фантазіях.
Певний час Дикий очолював Харківський історичний музей і був постійним учасником літературних подій, де вирізнявся активністю та вмінням бути в центрі уваги. Але в 1937 році, у розпал Великого терору, навіть ці якості не врятували його від трагедії. 12 жовтня його заарештували за звичним тоді звинуваченням — участь у вигаданій антирадянській терористичній організації. При обшуку в нього вилучили мисливську рушницю — дрібниця, яка, однак, могла використовуватись як «доказ».
6 листопада, під натиском слідства і, можливо, в надії врятуватись, Дикий написав покаянну заяву. У ній він визнав, що буцімто з 1935 року був завербований у терористичну організацію неким Касьяненком з метою вбивства секретаря ЦК КП(б)У Косіора. Далі на допитах Дикий здав «спільників»: професора Коряка, поета-футуриста Михайля Семенка, письменників Галушка й Полторацького. Але іронія долі в тому, що останній, як згодом з’ясувалося, сам працював на НКВС — і пережив своїх «товаришів» по справі.
30 грудня 1937 року відбулося закрите судове засідання. Антін Дикий визнав свою провину, а вже наступного дня був розстріляний. Так закінчилося життя людини, яку одні вважали генієм, інші — містифікатором, а хтось — жертвою обставин.
Його ім’я залишилося не тільки в архівах НКВС і в літературних хроніках, а й у художній літературі. Іван Багряний змалював Дикого в романі «Сад Гетсиманський», де герой із трагічною іронією говорить, що коли його випустять на волю, то він «горошину носом котитиме через увесь Харків» — вигадка, що символізує абсурдність покарання, страх, розпач і жагу до життя.
Антін Дикий — приклад людини епохи: роздвоєної, трагічної, сповненої суперечностей. Його життя — це фрагмент великої драми української культури ХХ століття, в якій ілюзії, надії й зрада переплелися у страшному клубку, а слово стало і зброєю, і вироком.