Олександр Петрович Довженко (1894–1956) — одна з найтрагічніших і найвеличніших постатей української культури XX століття. Режисер, письменник, художник, мислитель, що створив шедеври світового кінематографа, він пройшов складний і болісний шлях у радянській імперській системі, яка водночас возвеличувала його й нищила.
Народився 12 вересня 1894 року в селі В’юнище на Чернігівщині, у родині хліборобів козацького походження. Із одинадцяти дітей у сім’ї вижило лише двоє, а батько, на відміну від діда, був неграмотний. Мати, "народжена для пісень", усе життя проплакала. Вчився у Глухівському вчительському інституті, де його, за власним визнанням, готували не до освіти, а до обрусенення краю. Крадькома добував заборонену українську літературу. Під час Української революції 1917–1921 років брав участь у боротьбі за незалежність у складі 3-го Сердюцького полку. У період стрімких змін і численних окупацій залишився в Києві, де часто був на межі смерті.
У 1920-х роках, завдяки підтримці українських боротьбістів, виїхав до Західної Європи, працював у Варшаві й Берліні. У Німеччині нарешті здійснив мрію про мистецьку освіту: вступив до приватної школи експресіоніста Геккеля. Після повернення в Україну (1923) оселився в Харкові, де долучився до кола ВАПЛІТЕ. Працював як художник, карикатурист і сценарист, а згодом — як кінорежисер.
Справжній прорив у кіномистецтві відбувся з появою фільмів "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929) та "Земля" (1930). Ці роботи вивели Довженка на вершину світового мистецтва. "Земля" стала однією з найвизначніших кінопоем в історії — гімн українській природі, людині, життю, смерті як частині великого кругообігу. Ці стрічки були не просто кінематографом, а новою мовою екрана, де поезія злилася з реальністю.
Проте саме ці шедеври стали причиною трагедії митця. У СРСР його звинуватили в націоналізмі. Після нищівної критики фільму "Земля" (зокрема статті Дем'яна Бєдного) Довженко пережив важку психічну кризу. Боячись арешту, 1934 року змушений був переїхати до Москви, звідки більше не повернувся до повноцінного творчого життя в Україні.
У Москві його творчість узяли під контроль. Сталін особисто давав йому теми для фільмів, фактично використовуючи його талант на користь російської пропаганди. За 22 роки в неволі він створив лише три стрічки — "Аероград" (1935), "Щорс" (1939) і "Мічурін" (1948). Жоден із них не зрівнявся із ранніми роботами.
Під час Другої світової війни Довженко знову наблизився до України: зняв хронікальні фільми "Битва за нашу радянську Україну" (1943) та "Перемога на Правобережжі" (1945). Натхненний незламністю народу, створив "Повість полум’яних літ" — кінопоему про людську гідність і перемогу духу. Але післявоєнна хвиля репресій знову загнала його у глухий кут.
Лише наприкінці життя йому вдалося вирватися до України. У 1952 році Довженко побував на будівництві Каховської ГЕС, де задумав зняти фільм-епопею про Дніпро. Там, серед українських краєвидів, він віднайшов душевний мир і натхнення. "Я нікуди не хочу їхати. Я залишуся на Дніпрі..." — писав він у записниках.
Однак реалізувати задум не судилося. Довженко помер 25 листопада 1956 року в Москві. Після його смерті російська влада видала його сценарії й прозу як російські твори, викинувши згадки про українське походження митця.
Та справжнє обличчя Довженка не стерти. Його "Земля", "Зачарована Десна", "Поема про море" залишилися камертоном українського духу. Він залишився вірним українській культурі, ставши голосом покоління, що постало в епоху надії та було знищене в добу терору. Але саме такі голоси проростають крізь заборони й мовчання. І звучать — довго, чесно, назавжди.