Іван Дмитрович Дорожній (справжнє прізвище — Міненко) — трагічна постать українського літературного відродження 1920–30-х років. Народився 7 січня 1897 року в слободі Бойківка на Харківщині. Його життєвий шлях, насичений служінням культурі, педагогіці й слову, закінчився у Сандармоху, куди привела дорога багатьох українських інтелігентів — шлях через репресії, тюрми, табори.
У роки революції та громадянської війни Дорожній перебував на Далекому Сході й Алтаї. Брав участь у боях, був червоним партизаном, пізніше — комісаром полку в Червоній армії. Уже в цей період він виявляв схильність до самоосвіти й ідеологічної роботи, що вивело його згодом до Москви, де навчався в Академії комуністичної просвіти.
Після навчання в 1920-х роках Дорожній активно займається освітньою й культурною роботою. У станиці Полтавській на Кубані очолив український педагогічний технікум, де зініціював створення філії організації "Гарт" — об’єднання українських письменників. Згодом переїхав до Москви, де долучився до української секції всеросійської організації "СіМ" («Село і Місто») і став її заступником голови. У ці ж роки працював інспектором Наркомосу в Кзил-Орді (Казахстан).
Повернувшись в Україну, Дорожній працював викладачем — спершу у школі, потім у Харківському педагогічному технікумі імені Григорія Сковороди. Писав статті, вірші, оповідання, редагував літературну сторінку в газеті "Диктатура труда". Паралельно навчався в Інституті червоної професури, де здобув системну гуманітарну освіту. Після 1933 року Дорожній обіймав посади на журналістській та партійній роботі у Харківській і Вінницькій областях, а з 1935 року завідував кафедрою української мови та літератури у Вінницькому педагогічному інституті.
Як письменник, він виявив себе у різних жанрах: поезія, драматургія, проза. Відомі його збірки віршів — "Прорість" (1926) і "Молодик" (1927, у співавторстві з Михайлом Туган-Барановським), а також прозова збірка "Весняні зорі" (1928). У стилістиці його текстів відчутні перегуки з поетикою Василя Свідзінського — тиха ліричність, стриманість образів, глибинна інтимність слова.
15 серпня 1935 року Івана Дорожнього було заарештовано. У своєму зізнанні для органів НКВС він писав, що був червоним партизаном, що має родину, що належав до КП з 1917 року — але не знає, чому його виключили. Ці рядки — голос людини, яка не розуміє, чому її життя раптом стало загрозою для держави.
22 жовтня того ж року письменника засудили до смертної кари. Вирок згодом було замінено на десять років ув’язнення, які він відбував на Соловках. Проте й це не врятувало — 3 листопада 1937 року Івана Дорожнього розстріляли у Сандармоху разом із сотнями представників української інтелігенції.
Ім’я Івана Дорожнього, як і багатьох митців Розстріляного Відродження, було вилучене з історії української культури на довгі десятиліття. Його творчість не перевидавалась, про нього не згадували в підручниках. Сьогодні повернення його імені та літературної спадщини — це не лише акт пам’яті, а й необхідність чесно подивитися в очі історії. Бо кожне віднайдене ім’я — це повернення частинки нашої втраченої культури, нашої гідності й нашої правди.