Дмитро Іванович Донцов (1883–1973) — один із найсуперечливіших і найвпливовіших діячів української політичної думки XX століття. Публіцист, філософ, політичний мислитель, він прожив довге й драматичне життя, сповнене ідейних зламів, втеч і вигнань, боротьби за ідею національної гідності та української державності.
Народився 29 серпня 1883 року (за старим стилем — 17 серпня) в Мелітополі, у заможній дворянській родині. Його батько Іван і мати Єфросина мали маєток із понад 1500 десятинами землі та займалися торгівлею сільгосптехнікою. Дмитро був середньою дитиною з п’яти, і вже в юності обрав свій власний шлях — не російський, як старші брат і сестра, а український, що стало визначальним на все життя.
Після реального училища у Мелітополі Донцов продовжив освіту у Царському Селі біля Санкт-Петербурга, а згодом вступив до юридичного факультету Петербурзького університету. Саме в ті роки він зблизився з українським середовищем і приєднався до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його політична активність не залишилася поза увагою царської влади: у 1905 році його заарештували за виступ на українському віче в Петербурзі. Після ув’язнення в Лук’янівській тюрмі й звільнення за амністією Донцов не зупинився: він став одним із редакторів газети «Наша дума», а згодом знову потрапив під арешт у Києві.
Після звільнення й нелегального переїзду до Галичини, Донцов опинився у Львові, де налагодив тісний контакт із В’ячеславом Липинським, а потім продовжив навчання у Віденському університеті. Саме там він зустрів свою майбутню дружину Марію Бачинську. У 1912 році подружжя оселилося у Львові, а Донцов занурився в публіцистику. Його статті викликали жваві дискусії й закладали фундамент для формування нової націоналістичної ідеології.
Перелом стався у 1913 році, коли Донцов остаточно порвав із соціал-демократами, перейшовши на позиції незалежницького націоналізму. У роки Першої світової війни він очолював Союз визволення України у Львові, а після наступу російських військ емігрував до Відня, Берліна, згодом — до Швейцарії. Там він заснував Українську інформаційну службу, керував пресовими структурами й просував українське питання на міжнародному рівні.
У роки Української революції 1917–1921 років Донцов повернувся до Львова, а потім до Києва, де працював у гетьманському уряді, очолюючи пресове бюро. Його ідеологічні погляди, проте, швидко вступили в конфлікт із тодішньою політичною реальністю. Після падіння гетьманату і приходу Директорії він був змушений переховуватися, а згодом емігрував. У міжвоєнний період Донцов жив переважно у Львові, став головним редактором оновленого «Літературно-наукового вісника», а з 1933 року видавав власний журнал — «Вісник», який став рупором його націоналістичної ідеології.
У 1939 році, після початку Другої світової війни, Донцова було заарештовано польською поліцією і відправлено до концтабору Береза Картузька. Після падіння Польщі він опинився у Берліні, потім — у Бухаресті, Празі, де співпрацював із науковими інституціями. У роки війни уникав будь-якої прямої участі в бойових діях, однак його ім’я залишалося в центрі уваги — як для симпатиків, так і для ворогів.
Після війни Донцов переїхав на Захід — спершу до Франції, потім до Великобританії, США й Канади. У Монреалі викладав українську літературу, активно публікувався, однак залишався фігурою ізольованою й часто суперечливою. Більшість українських середовищ або його ідеалізувала, або відштовхувала за радикалізм. Він помер 30 березня 1973 року. Похований на українському кладовищі в Баунд-Бруку, США.
Ідеологічна еволюція Донцова пройшла три етапи: соціал-демократичний (до 1913), націоналістичний (1913–1939) і, умовно, духовно-консервативний (після 1939). У кожному з них він залишався непримиренним, полемічним, безкомпромісним. Для нього українська держава була понад усе, а Росія — вічним ворогом.
Його головною зброєю було слово. Він був безкомпромісним до себе й до інших, не цурався гострої критики, часто переходячи межу особистого. Його противники відповідали тією ж мірою, і довкола його імені формувався не лише культ, а й опір. Та попри це, його тексти продовжують викликати інтерес, ставати об’єктом наукових досліджень, публічних дискусій і перевидань.
Сьогодні Донцов — постать, яка не вкладається в жодну схему. Для одних — батько українського інтегрального націоналізму, для інших — радикал і ідеолог розбрату. Але одне лишається безсумнівним: він був людиною дії, людиною ідеї, яка жила й померла вірною своїм переконанням. І в цьому — його сила й його спадок.