Анатолій Андрійович Дімаров — один із тих українських прозаїків, чий шлях до визнання виявився тривалим і тернистим. Його талант визрівав не в літературних салонах і не під дахом державного протекторату, а серед реалій, у яких справжнє слово часто мусило пробиватися крізь щільну завісу ідеологічної заборони й цензурних обмежень. Народився він 5 травня 1922 року в учительській родині на Полтавщині, а перші уроки життя й мужності виніс не з підручників, а з пекельного досвіду війни, окупації та партизанської боротьби.
Його прозу вирізняє особливий психоетнічний колорит, глибоко вкорінений у світосприйняття українського народу. У своїх творах Дімаров ніколи не підносив себе над матеріалом — навпаки, він давав простір історії й життю висловитися від себе, без пишномовності, але з правдою, що не полишає байдужим. Саме тому жанр «історій» — сільських, містечкових, міських — став для нього улюбленим форматом, у якому він досяг художньої зрілості.
Попри те, що широке визнання прийшло до нього лише після публікації романної епопеї «І будуть люди» (1964–1968), а згодом — «Біль і гнів» (1974, 1980), за яку він отримав Шевченківську премію, насправді перше читацьке визнання прийшло значно раніше. Романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) мали популярність, хоч і не були осяяні офіційною увагою. Проте це не зупиняло письменника, який залишався вірним собі та правді, навіть коли довкола панував догматизм.
Його романи — це не просто літературні твори. Це хроніки болю, виживання, щемливої людяності й щоденної боротьби з безнадією. У творі «І будуть люди» Дімаров показав, що навіть у мороці голодомору, громадянської війни й насильницької колективізації народ не втратив головного — відчуття гідності та любові до життя. Це життя, хоч і пошарпане бурями історії, все одно не втрачало здатності проростати — хай навіть у вигляді просто звареної в німецькому шоломі картоплі, як у символічному епізоді, коли героїня роману, Ганна Лавриненко, просто готувала їжу, не думаючи ні про символи, ні про фронтових газетярів, які вже складали гучні фрази.
Дімаров умів розповідати про складне просто. Його твори дихають тихим болем, але ніколи не впадають у відчай. Він шукав сенс — не у гучних лозунгах, а в тому, що формує людину як особистість. Так з’явилися його сільські історії — зокрема, збірка «Зінське щеня» (1969), яка розкривала душу українського села з усіма його прикметами, вадами й чеснотами.
Збірки «Постріли Уляни Кащук» (1978) і «Сільські історії» (1987) продовжували цю лінію. Герої Дімарова — переважно літні люди, які бачили смерть, але залишилися вірними людяності. Їхня сила — в моральному спротиві, у небажанні зрадити себе навіть у найтемніші часи.
Та Дімаров не обмежувався лише селом. У книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988) він звертається до образів уже іншого, урбанізованого світу — зламаних доль, спотворених цінностей, втраченої рівноваги між особистим і суспільним. Герої його новел борються — не заради ідеї, а щоб зберегти свою душу. У таких оповіданнях, як «Термінальна історія», «Дітям до шістнадцяти», «Крила», «До сина», він знову й знову ставить вічне запитання: що залишиться від людини, коли з неї вичавлять совість?
У пізніших творах усе частіше з’являється саркастична нота — мовби терпіння, що роками утримувало авторське мовлення в тоні сумирної співучасті, поступово поступається обуренню. У «Попелі Клааса», «В тіні Сталіна» він торкається тем, які раніше були заборонені для художнього висловлювання. Особливою є повість «Самосуд» (1990) — гірка розповідь про справедливість, яка приходить тоді, коли офіційна система вже давно втратила до неї інтерес.
Не менш глибоким є і романний цикл «І будуть люди» — не просто епопея, а масштабне духовне полотно, де збереження національної пам’яті виводиться на рівень художнього й морального імперативу.
Дімаров — письменник, який зумів побачити людину за обставинами, не зрадити істині, навіть коли за це доводилось платити тишею й забороною. У його текстах немає риторичних викрутасів. Є правда. І є біль — той, що не рве, але точить, лишаючи в читачеві слід.
Він залишив по собі чималий літературний спадок — чесний, глибокий і по-українськи відкритий до світу. І нехай його герої варять картоплю в шоломі, а не виголошують маніфести, — саме в цьому й є найглибша правда про народ, якому він служив словом усе життя.