Біографія Анатолія Дімарова
Анатолій Андрійович Дімаров — один із тих українських прозаїків, чий шлях до визнання виявився тривалим і тернистим. Його талант визрівав не в літературних салонах і не під дахом державного протекторату, а серед реалій, у яких справжнє слово часто мусило пробиватися крізь щільну завісу ідеологічної заборони й цензурних обмежень. Народився він 5 травня 1922 року в учительській родині на Полтавщині, а перші уроки життя й мужності виніс не з підручників, а з пекельного досвіду війни, окупації та партизанської боротьби.
Його прозу вирізняє особливий психоетнічний колорит, глибоко вкорінений у світосприйняття українського народу. У своїх творах Дімаров ніколи не підносив себе над матеріалом — навпаки, він давав простір історії й життю висловитися від себе, без пишномовності, але з правдою, що не полишає байдужим. Саме тому жанр «історій» — сільських, містечкових, міських — став для нього улюбленим форматом, у якому він досяг художньої зрілості.
Попри те, що широке визнання прийшло до нього лише після публікації романної епопеї «І будуть люди» (1964–1968), а згодом — «Біль і гнів» (1974, 1980), за яку він отримав Шевченківську премію, насправді перше читацьке визнання прийшло значно раніше. Романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) мали популярність, хоч і не були осяяні офіційною увагою. Проте це не зупиняло письменника, який залишався вірним собі та правді, навіть коли довкола панував догматизм.
Читати повністю →