Павло Олександрович Богацький — яскрава постать української культурної та бібліографічної спадщини, людина, яка все своє життя присвятила служінню книзі, науці, українському слову. Його діяльність охоплювала не лише редагування та бібліографування, а й організацію бібліотек, наукову та публіцистичну працю, освітню діяльність, а також творче письменництво.
Працюючи в Українському соціологічному інституті (УСІ), він очолював не лише Кабінет шевченкознавства, а й бібліотеку, у якій систематично каталогізував і аналізував нові книжкові надходження. Ця праця стала продовженням його досвіду, здобутого ще в часи редагування часопису "Українська хата", де він не тільки інформував читачів про нові видання, але й друкував рецензії, зокрема на твори Володимира Винниченка. Навіть у часи перебування в Лук’янівській тюрмі 1918 року не припиняв своєї діяльності — на прохання редакції журналу "Книгар" писав десятки рецензій на нові книжки, що надсилалися йому до камери.
Усе це сприяло тому, що у Львові його запросили до співпраці в складі Бібліографічної комісії НТШ, де він активно публікував огляди україніки, зокрема й у "Записках НТШ". Його стаття в 146-му числі журналу — огляд матеріалів чеського видання "Casopis Ceskeho Muzeum" — стала взірцем фахової бібліографічної праці.
Особливо плідною була його діяльність у Кабінеті шевченкознавства. Тут він упорядковував матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка, створював бібліографічні покажчики, критичні огляди під назвою "Нове про Шевченка". Вершиною цієї праці стала монографія "Кобзар Т. Г. Шевченка за сто років: 1840–1940", видана 1942 року в Кракові. Паралельно він зібрав і систематизував твори Грицька Чупринки, уклав докладну бібліографію журналу "Українська хата", однак ця робота, яка залишилася в Празі, була втрачена, як і більшість його архіву, що зберігався у Києві.
Серед значних культурних ініціатив Богацького — участь у виставці книжкової культури у Празі (1926), де він представляв українські шевченкознавчі видання. Після цього був одним із фундаторів Українського товариства прихильників книги (УТПК), активно співпрацював з його бібліотечно-бібліографічною комісією, публікував рецензії, брав участь у конкурсах, займався популяризацією книжкової справи. У цей час друкувався і в радянській Україні — зокрема в "Бібліологічних вістях".
Освітня діяльність Павла Богацького також заслуговує на увагу. У 1939/40 навчальному році він разом із дружиною викладав у гімназії в Модржанах поблизу Праги. Там вів заняття на тему пластового виховання, організовував інтернатне життя учнів, поєднуючи викладацьку роботу з культурною просвітою.
Після Другої світової війни, перебуваючи в Німеччині, розпочав роботу над "Малою літературною енциклопедією" — працею, що мала синтетично представити явища, стилі та персоналії української й світової літератури. У співавторстві з бібліографом Євгеном-Юрієм Пеленським видав "Шевченкіану в Велико-Німеччині за 1940–1941 рр.", яка узагальнила як бібліографію творів Кобзаря, так і дослідження про нього.
Богацький був також талановитим прозаїком. Писав ще з юності, друкувався під псевдонімом "Як. Стоколос" та криптонімом "П. Б." у провідних українських періодичних виданнях. Його збірка новел "Камелії" (1918), створена під час ув’язнення, засвідчила глибину його літературного таланту. Згодом вийшли твори "Під баштою зі слонової кості" (1923), низка есеїв і автобіографічних повістей, у яких переплелися особисте і національне, інтелектуальне і громадське.
У 1949 році, у віці 66 років, Павло Богацький разом із родиною емігрував до Австралії. Задля працевлаштування змушений був "омолодитися" на десять років і влаштуватися на сталеварню. Попри важкі умови, він не полишав громадської і наукової праці. Став активним членом української громади у Вуллонґонґу, співпрацював з часописом "Вільна думка", був одним із засновників Наукового товариства імені Шевченка в Австралії.
Тут він завершив "Малу літературну енциклопедію", упорядкував збірник "Українська хата (1909–1914)" та залишив по собі глибокий слід у літературній та бібліографічній спадщині еміграційного українства.
Значну роль у популяризації спадщини свого батька відіграв його син Левко Богацький. Він опублікував батькову енциклопедію, зібрав епістолярій, упорядкував архів, частину матеріалів передав українським науковим інституціям, зокрема музеям у Києві та бібліотеці Вернадського. Левко також налагодив зв’язок з українськими науковцями, серед яких був літературознавець Федір Погребенник.
У 1990-х роках почалося відновлення пам’яті про Павла Богацького в Україні. Його творчість повернулася з еміграційного небуття через публікації, виставки, літературні вечори, наукові конференції. У 2016 році в Дрогобичі було проведено всеукраїнську конференцію, присвячену його творчості, а у Хмельницькому обласному літературному музеї, завдяки досліднику В. Горбатюку, зібрано багату колекцію матеріалів про Богацького. В останні роки з’явилися навіть романи, присвячені його постаті: "Слово і меч" (2013) та "Листи забутого життя" (2023).
Таким чином, Павло Богацький — постать не лише багатогранна, а й епохальна. Він був бібліографом, літератором, редактором, просвітителем, активним громадянином. Його життєвий і творчий шлях — це історія служіння українській культурі в усіх її проявах: від шевченкознавства й бібліографії до новелістики та освітянства, від київських часописів до австралійських громадських інституцій.