Богацький Павло Олександрович — одна з тих постатей української історії, що прожили багатогранне життя, сповнене служіння слову, науці, культурі та державності. Народився 17 березня 1883 року в селищі Купин, що нині входить до складу Городоцької міської громади на Хмельниччині. Помер далеко від рідної землі — 23 грудня 1962 року в австралійському місті Воллонґонґ, що в штаті Новий Південний Уельс.
Його життєвий шлях охоплює роль журналіста, прозаїка, літературознавця, одного з найвідоміших дослідників творчості Шевченка, а також невтомного громадського та політичного діяча. Був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а згодом і в Австралії.
Походив із родини, глибоко вкоріненої в духовно-культурну традицію. Його батьки — Олександр Григорович Богацький та Ганна Луківна Цапукевич — були з вінницьких священницьких родів. Вони змалку прищепили дітям любов до освіти, української культури й національної самосвідомості. Після переїзду до села Грицьки, де батько служив парафіяльним священником, саме дяк К. Ковальський став першим учителем Павла. Згодом, коли батько отримав сан протоієрея і перейшов до парафії в Нестеровцях, Павло вступив до Кам’янець-Подільського духовного училища, а далі — до семінарії.
У семінарських стінах він опинився серед невеликого кола патріотично налаштованої молоді. Цей гурток, де читали заборонені твори Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Анатолія Свидницького, Михайла Старицького, писали власні тексти та перекладали, мав потужну енергетику й дух опору. Павло редагував і друкував на гектографі підпільну газету «Проба сил». У грудні 1903 року його виключили з семінарії — кара була сувора, але вона лише загартувала майбутнього діяча.
Згодом вступив до офіцерської школи у Вільно, яку завершив 1906 року у званні підпоручика. Хоча війна на Далекому Сході завершилась, він служив у Луцькому полку, дислокованому в Ромнах та Києві. Тут долучився до революційного руху, за що потрапив до в’язниці «Косий капонір». Після п’ятимісячного ув’язнення був звільнений з армії.
У 1907–1908 роках навчався на агронома в Київській політехніці. У цей період активно включився в культурну журналістику: редагував сатиричний журнал «Хрін», а також літературний «Вістник культури і життя». Його участь у виданні альманаху «Терновий вінок» свідчить про зацікавлення формуванням нового українського ідеологічного дискурсу.
Рік 1909 став поворотним: за ініціативи Микити Шаповала він став редактором журналу «Українська хата», що став майданчиком для молодих митців — серед них були Тичина, Рильський, Свідзінський, Олесь, Алчевська. Павло активно публікувався і сам — прозою, рецензіями, театральними оглядами.
У 1914-му, після арешту, царська влада заслала його до Наримського краю Сибіру. Повернувшись у березні 1917-го до Києва, одразу включився в національне відродження: працював секретарем Українського національного конгресу, очолював міліцію, воював у Січовому корпусі. Був арештований за гетьманату Скоропадського, після повстання став командиром Коша охорони республіканського ладу УНР.
Перебуваючи в Кам’янці-Подільському, став архіваріусом університету, зберігав історичні документи, публікувався в місцевій пресі, брав активну участь у «Просвіті», Кирило-Мефодіївському товаристві, протистояв русифікаційним настроям духовенства.
Після відступу українських військ, у листопаді 1920 року опинився в еміграції. У Львові, Варшаві, а згодом у Празі активно працював у видавничій справі, брав участь у створенні численних періодичних видань, політичних і культурних ініціатив. У Празі був співорганізатором Українського історично-філологічного товариства, керував Кабінетом шевченкознавства при Українському соціологічному інституті.
Дослідження, присвячені Тарасу Шевченку, були для нього не лише науковою працею, а й справою честі. Брав участь у підготовці багатьох видань «Кобзаря», укладав бібліографії, виступав із доповідями на конференціях, був серед активних дописувачів часописів, виступав на Шевченківських урочистостях.
Видав і літературознавчі праці, серед яких — «Сьогочасні літературні прямування», дослідження про Чупринку й Драгоманова. Його внесок відзначено званням почесного доктора соціології. Водночас став дійсним членом НТШ у Львові.
Під час Другої світової війни опинився в Німеччині, де викладав літературу, працював у редколегіях українських видань, брав участь у житті переміщених осіб у таборі Міттенвальд.
Окремо варто згадати його любов до книги: ще змалку, від батька, він перейняв звичку збирати й читати літературу. Його особиста бібліотека — одна з найбагатших серед української еміграції. Частину книг придбав Інститут імені М. Драгоманова, однак значна частина залишилась у Празі — її подальша доля невідома.
Павло Богацький — постать епохи. Його життя — це не просто біографія, це літопис боротьби, відданості, таланту і жертовності в ім’я української культури та державності. Його діяльність охопила Україну, Європу й навіть далеку Австралію, але в серці його завжди залишалась Україна — вільна, духовна, сильна.