Насамперед, що впадає у вічі у творчості Дмитра Білоуса — це вишукана поетична культура й відчуття межі: автор ніколи не знижує планку, не опускається до вульгарних засобів, не грає на дешевих емоціях. Його гумор позбавлений грубості, анекдотичних кліше чи банального кепкування. Натомість поет зосереджується на філігранному змалюванні людських типів — частіше негативних, карикатурно спотворених, але пізнаваних і живих. Він уважно добирає імена та прізвища для своїх персонажів — Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Слимак, Цупович, Лакуза, Лопух, — у яких уже закладено характер, спосіб мислення, навіть моральна «пластика» героя. Але ці імена — лише один із багатьох інструментів автора, що працює над кожною деталлю з майстерністю різьбяра.
З погляду художньої майстерності, Білоус вибудовує цілі міні-драми, в яких мовлення персонажа — це ще один рівень художнього аналізу. Як-от у випадку зі Слимаком, персонажем безхребетним і пристосуванським:
Питають щось — кажу: "Ми зважим, Порадимось, чи так, чи ні". Хороший вашим я і нашим, Хороші і вони мені.
Іронія тонка, інтелектуальна. Білоус не просто жартує — він розкладає на частини типові прояви пристосуванства, фарисейства, мовної порожнечі. У сатиричній новелі "Пеня" (1949) він осміює абсурдну бюрократичну логіку, що доходить до цілковитого безглуздя — податок за бездітність виписують... п'ятирічній дівчинці. Дитяче розуміння слова «пеня» вивертає зміст на іронічну душу: пеня — це або дядько, або тітка, в залежності від того, хто приходить по гроші.
Гра зі словом, багатозначність, філологічне чуття — це невід’ємні складники поетичного арсеналу Білоуса. Назви його творів — самодостатні епіграми, що резонують внутрішньо й соціально: "Слимакові принципи", "Лука лукавий", "Полювання з макогоном", "Як Руданського скоротили по штату". Усе це — результат скрупульозної праці над мовою, фразеологією, інтонацією.
Леонід Вишеславський слушно зазначив, що Білоус — це ворог сміху заради сміху. Його гумор завжди з чіткою громадянською, етичної позицією. Він не потурає низьким смакам, не догоджає публіці, а працює на витончене формування її смакових орієнтирів.
Окрема прикмета стилю поета — бездоганне володіння формою: ритм, рима, алітерація, економність слова. Його лаконізм вражає. Як приклад — блискуча гумореска часів війни "Щира відповідь" (1943), де в кількох рядках — цілий акт громадянського опору:
Поліцай гука з вагона: — Гей, провіднику, А чи є тут партизани В тім чагарнику? Провідник: — А хто їх знає? Бачите ж — пітьма.— І, зіпхнувши поліцая, Вслід сказав: — Нема!
Цей текст — зразок синтетичного мислення, коли кожен рядок несе кілька змістових планів. У таких речах відчутна глибока народна основа — фольклорна інтонація, щирість, мудрість, гумор без насмішки.
У збірці "Альфи — не омеги" Білоус пропонує читачеві галерею поетичних мініатюр: пародій, епітафій, афористичних строф. Саме в цьому жанрі, короткого, але влучного вірша, поет досягає особливої сили впливу:
Переконатися пора: Зробивши зло, — не жди добра.
Це не просто мораль, це результат осмислення — і форма настільки влучна, що залишається в пам’яті як прислів’я.
Однак Дмитро Білоус — не тільки сатирик. Уже в зрілому віці він відкриває для себе дитячу поезію — і це відкриття щире, не показове. Його книжки — "Пташині голоси", "Упертий Гриць", "Сад на Лисій горі", "Веселий Кут" — не є повчальними оповідками в традиції шкільного моралізму. Вони — віршовані спостереження, діалоги з дітьми, в яких розкривається дивосвіт природи й людських стосунків.
Особливою є книжка "Пташині голоси", яка стала результатом справжнього дослідницького захоплення. Білоус не просто писав про птахів — він вивчав їх у лісі, читав наукові праці, консультувався з орнітологами. І цей підхід дав плоди: збірку було перекладено кількома мовами, а фахівці високо оцінили її як зразок поєднання літератури й пізнавального матеріалу.
Вершиною дитячої поезії стала "Диво калинове" — книга, яка здобула Шевченківську премію. Її продовженням стала "Чари барвінкові". Обидві книги не лише популярні, а й мають справжню мистецьку цінність.
Ще один вимір постаті Дмитра Білоуса — перекладацька діяльність. Його ім’я пов’язане з болгарською поезією, яку він перекладав з надзвичайною уважністю до ритму, смислу, інтонації. Він не просто перекладач — він лінгвіст, дослідник, філолог-практик. За збірку болгарських поезій, зокрема за двотомну антологію, яку він упорядкував і значною мірою переклав сам, його було нагороджено орденом Кирила і Мефодія.
Проте його перекладацький діапазон ширший — це і Шекспір, і поезія Кавказу, Литви, Білорусі, Польщі. Його перекладацьке кредо — точність без буквалізму, вірність змісту без відступу в самодіяльність — сформульоване чітко, в дусі справжнього професіоналізму.
Як теоретик літератури, Білоус написав ряд глибоких передмов до книжок інших поетів, аналітичні статті, літературознавчі замітки. Його міркування про риму, жанр, стилістику — важливі для сучасного літературного процесу. Він — живий свідок епохи, а його спогади про Тичину, Рильського, Вишню, Сосюру — не просто біографічні нотатки, а частина культурного коду країни.
Окремо варто згадати його педагогічну діяльність: одинадцять років він вів літературну студію при видавництві "Молодь", дбайливо підтримуючи молодих авторів. Він не мислив себе поза колективом, поза традицією, поза живим літературним процесом.
Його життєва філософія проста і глибока: бути собою, не боятись чорнової роботи. У цій простоті — сила. У його текстах — чуйність, людяність, розуміння гідності Слова. І саме це — найголовніше.