Дмитро Григорович Білоус — український поет, перекладач, сатирик, публіцист, який народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині. Його життєвий і творчий шлях — це шлях людини, яка все життя свідомо й наполегливо служила рідному слову, попри всі історичні потрясіння, ідеологічний тиск та байдужість суспільства до мовної культури. У добу, коли українські школи зникали, а наклади українських книжок стрімко падали, він зберігав вірність мові, літературі та національному кореню. Його поетична збірка «Обережно: слово!» — це не просто назва, а своєрідне гасло всього його життя.
Коли у часи перебудови мовне питання вийшло на перший план, Дмитро Білоус вже був готовий до того виклику. Він зібрав свій досвід, знання і душевну силу в книзі для школярів «Диво калинове», яка стала справжнім відкриттям. У ній — захоплива, жива поетична мова, що відкривала перед дитиною багатство, чар і глибину рідного слова. Тираж у 108 тисяч примірників миттєво розійшовся, книжку цитували в школах, обговорювали в родинах. На її основі створено популярну радіопередачу, яку слухала вся Україна.
Його творчість розкривала не лише мовне багатство, а й моральні основи: любов до рідної землі, пам'ять про корені, повагу до історії. Його вірш «Коли фзабув ти рідну мову» — пряме, болісне, правдиве звернення до кожного, хто втрачає зв’язок зі своїм народом:
Ти втратив корінь і основу, Душею вилиняв дотла, Бо ти зневажив рідну мову, Ту, що земля тобі дала.
Виріс Дмитро Білоус у багатодітній родині. Матір і батько прищепили любов до праці, повагу до слова і до людей. Народна педагогіка, яку не можна вивчити з підручника, сформувала в ньому здатність витримувати удари долі і завжди йти вперед. Його дитячі згадки — не сентиментальні, а щемкі й дотепні. Своє босоноге дитинство він описував із гумором і теплотою:
Взуття наше скріплював дріт, На штанях — химеристі лати: Сполучені (ниткою) Штати І Греція з островом Кріт.
Освіта, яку він здобував у Харкові, збагатилася зустрічами з непересічними людьми. Його вчителем літератури був брат Павла Тичини — Євген Григорович, а сам Білоус часто бував у будинку письменників «Слово», де зберігалася присутність Тичини. Спілкування з його родиною стало для юнака першим етапом у наближенні до справжнього літературного середовища.
Захоплення мовою, поезією, художнім словом привело його до гуртка при Театрі робітничої молоді. Тут, під керівництвом професора М. Баженова, він уперше по-справжньому усвідомив велич українського слова. Навчання продовжив в університеті, де його однокурсниками були Олесь Гончар, Григорій Тютюнник.
Війна жорстоко перекреслила усі плани. Дмитро пішов на фронт добровольцем у складі студентського батальйону. Після важкого поранення лікувався в Красноярську. Там, як згодом згадав Олесь Гончар, вони лежали в одному евакогоспіталі, не знаючи про це. Після одужання Білоус працював на радіо, писав для партизанів, а також спілкувався з такими постатями, як Петро Панч, Олександр Копиленко, Ярослав Галан. У цей період відбулося його становлення як сатирика. Неоціненним для нього був контакт з Остапом Вишнею, який підтримував його і захищав від критики.
Після війни працював у журналі «Вітчизна», де вперше прочитав рукопис «Прапороносців» Олеся Гончара. Той подарував йому примірник із написом: «Першому читачеві і чесному оборонцеві — Дмитрові Білоусу. З любов’ю. Олесь Гончар».
Згодом виходять друком гумористичні й сатиричні збірки Білоуса: «Осколочним!», «Зигзаг», «Веселі обличчя», «Критичний момент», «Сатиричне і ліричне», «Хто на черзі», «Тарасові жарти», «Хліб-сіль їж, а правду ріж». Він стає визнаним майстром української сатири. Його голос не зникає у багатоголоссі — він ясний, точний, совісний.
Залишаючись людиною великої скромності, він не підносить себе над іншими. У мініатюрі «Замість епітафії» він пише:
Не якісь захмарні мої обрії, Був я непомітним сіячем. Та хотів я щиро, люди добрії, Буть не просто хліба з'їдачем.
Його поезія — чесна, глибока, відверта. А найголовніше — вона залишається живою і сьогодні. Його слово — як камертон, що налаштовує людську душу на повагу, гідність, пам'ять про себе. Дмитро Білоус — один із тих, хто не дозволив українській мові згаснути. Він вистояв — у сонячній неволі зобов’язань, у темних ночах війни, в глухому застої імперської байдужості. І залишив по собі світле, сильне і тепле слово, яке не зітре жоден вітер.