Григорій Микитович Баглюк — трагічна й водночас велична постать української літературної історії ХХ століття. Людина, в якій поєдналися безкомпромісний революційний дух, відданість ідеї національного відродження й глибока любов до українського слова. У молодості — активний учасник соціалістичного руху, прихильник троцькістських ідей, пізніше — організатор і натхненник українського літературного процесу на Донбасі, він пройшов шлях від надії до загибелі, ставши символом покоління, знищеного сталінським режимом.
Баглюк належав до тієї когорти письменників, які, попри свій початковий ідеологічний запал, швидко усвідомили, що справжнє служіння народові можливе лише через утвердження національної ідентичності, мови й культури. Його внесок у розвиток україномовної преси на Донбасі, зокрема редагування журналу «Літературний Донбас», був не просто редакторською роботою — це був акт спротиву зросійщенню, спроба зберегти самобутність українського слова в індустріальному серці країни.
Та сама щирість, із якою він поринув у літературу й національне будівництво, зробила його вразливим у добу, коли лояльність і мовчання цінувалися вище за правду. Баглюк став жертвою не лише політичних репресій, а й бездержавності українського народу, який не мав інституційного захисту перед лицем тоталітарної машини. Його знищили не лише за погляди, а за сам факт існування як українського інтелігента — мислячого, освіченого, активного.
Життя Баглюка — це урок для наступних поколінь: без власної держави навіть найталановитіший письменник, навіть найвідданіший патріот може стати жертвою обставин. І водночас — це приклад моральної стійкості, коли навіть у таборі, навіть на межі життя і смерті людина не зраджує своїх переконань.