Баглюк Григорій Микитович (23 грудня 1904 — 1 березня 1938)
Протягом останніх десятиліть постать Григорія Баглюка — письменника, редактора, культурного діяча Донбасу 1920-х років — не перестає цікавити дослідників літературної історії України. З часу його реабілітації у 1960-х роках почалося поступове повернення цього імені в культурну пам’ять, і з кожним роком образ Баглюка постає все повніше й глибше.
Його внесок у розвиток літературного життя Донбасу в міжвоєнний період важко переоцінити. Як один із ініціаторів створення організації "Забой" і редактор однойменного журналу, Баглюк став провідною фігурою серед письменницької спільноти регіону. Саме у той час, у 1920-х роках, Донбас перетворювався на простір активного культурного творення. Під впливом ідей Української революції тут починає формуватися українське слово в промисловому серці країни, а Григорій Баглюк був одним з тих, хто задавав тон цьому процесу.
Автор роману "Молодість", оповідань, зокрема "Розповідь про підсудного", і віршів, що здобули популярність серед робітничої молоді, він виявив себе не тільки як літератор, а й як тонкий аналітик і організатор літературного процесу. У час розгортання політики українізації він разом із багатьма своїми колегами — Б. Горбатовим, В. Гайворонським, Ю. Черкаським та іншими — перейшов на українську мову, утверджуючи її як мову культури і слова.
Журнал "Забой" у 1920-х — на початку 1930-х став осередком для десятків талановитих авторів, серед яких — поети Василь Іванів-Краматорський, Кость Герасименко, Микола Упеник, Володимир Сосюра; прозаїки Юліан Западинський, Василь Гайворонський, Фелікс Ковалевський та сам Баглюк. Особливою рисою журналу була його відкритість до голосу робітників, передовиків виробництва. Саме на сторінках "Забою" формувалося те, що називали письменницьким словом індустріального Донбасу.
Проте вже на початку 1930-х років ситуація кардинально змінилася. Радянська влада влаштувала судові розправи над членами СВУ, організувала страшний Голодомор 1932–1933 років. Водночас почалося тотальне знищення українського культурного життя в усіх республіках СРСР. Донбас не став винятком. Саме тоді розпочалися арешти літераторів. Григорій Баглюк, як один з лідерів українського письменства Донбасу, опинився серед перших жертв.
Про драматизм тих подій свідчить спогад його колеги, Василя Гайворонського, який згадував, як у 1932 році припинили друк "Літературного Донбасу", а в ніч після цього почалися арешти. Разом із Баглюком затримали й самого Гайворонського. Після цього почалася цілеспрямована русифікація журналу, який у подальшому вийшов під назвою "Литературный Донбасс".
Григорія Баглюка звинуватили в участі в троцькістській антирадянській діяльності й заслали до Татарії. Згодом, у 1936 році, був винесений повторний вирок — п’ять років таборів. Його справу розглядали у Архангельському УНКВС, і згідно з протоколом Баглюк продовжував нібито "контрреволюційну діяльність" навіть за ґратами, брав участь у страйках і відмовлявся працювати, називаючи працю в таборах каторжною.
На той час у Воркутинських таборах зосереджували в’язнів з різних куточків СРСР, серед них — колишніх прихильників Троцького, інтелігенцію, митців, учасників репресованих політичних рухів. Саме туди, за свідченням літературознавця Григорія Костюка, потрапив і Баглюк. Костюк, також ув’язнений, став очевидцем страйку-протесту, який організувала група в’язнів у Воркуті. Баглюк був серед організаторів і активних учасників цієї голодовки, що тривала з жовтня 1936 по березень 1937 року. Саме вона стала формальним приводом для смертного вироку.
27 грудня 1937 року Баглюка засуджено до розстрілу. Вирок виконано 1 березня 1938 року. У матеріалах справи немає жодного натяку на його захист, жодного слова про знущання чи катування. Як і багато інших, Баглюк зник у безжальному механізмі репресій.
Проте завдяки спогадам Григорія Костюка з книги "Окаянні роки" постає жива й глибоко людяна постать письменника. Їхня зустріч у таборі була короткою, але запам’яталася назавжди. Баглюк був змучений, але рішучий, переконаний у своїй правоті. Він залишив по собі не лише твори, а й образ людини, що, навіть у нелюдських умовах, не зрадила ані собі, ані своєму слову.
Григорій Баглюк — це трагічний символ покоління українських письменників, знищених у роки терору. Його життя — нагадування про те, наскільки високою може бути ціна за вірність ідеалам, за чесність і за українське слово. Його доля — ще одна гірка сторінка в історії літератури ХХ століття, яку ми маємо пам’ятати й досліджувати, аби вберегти майбутнє від повторення таких трагедій.