Окрема сторінка у житті й трагічній долі Григорія Баглюка пов’язана з його літературною діяльністю та участю у таборовому русі спротиву. Його роман "Горизонти" засвідчив не лише здатність автора проникати в соціальні глибини свого часу, а й виявив вражаючу тонкість психологічного аналізу. Це був голос інтелектуала, який поєднував уважність до внутрішнього світу людини з масштабним баченням суспільних трансформацій. Як редактор, він перетворив журнал "Забой" у серйозне україномовне літературно-мистецьке видання — "Літературний Донбас".
Однак ця активність, послідовна українізація культурного простору Донбасу та тверда громадянська позиція зробили його фігурою, небажаною для репресивної системи. У таборах Воркути, де він опинився після звинувачень у троцькізмі, Баглюк виявив себе не тільки як в’язень, а як один із духовних лідерів спротиву. Григорій Костюк у своїх мемуарах згадує слова Баглюка про те, що між націоналістами й троцькістами вже немає різниці, бо система однаково нищить і тих, і інших. Злочинна формула НКВС — "українсько-троцькістсько-націоналістичний блок" — лише підтверджувала цю об’єднувальну стратегію терору.
Учасники таборової голодовки 1936–1937 років висунули шість основних вимог, зокрема: відокремлення політичних в’язнів від карних злочинців, право працювати за фахом, нормальне харчування незалежно від виробітку, можливість купувати речі за власні кошти, право на родинне життя, передплата преси. Ці пункти, здавалося б, елементарні, та в умовах табору вони ставали актом відкритого спротиву системі.
Близько тисячі осіб узяли участь у протесті, частина згодом здалася, але ядро залишилося. Голодуючих відправили до віддаленого табору в Сир-Язі, де почали силове примусове годування. Костюк згадує, як одного разу, в липні, зустрів Баглюка в лікарні: "Це була тінь людини, знівечена, виснажена, але все ще переконана, що боротьба мала сенс". Він щиро вірив, що таборові поступки — реальні. Однак реальність була іншою.
У грудні 1937 року до Воркути прибула виїзна "трійка" Верховного суду. Після кількаденного слідства вона винесла вирок — 1300 розстрілів. Григорій Баглюк був серед них. Радіопередача повідомила, що за "антирадянську діяльність", саботаж, відмову від праці, організацію втеч, — десятки в’язнів, серед яких і він, були засуджені до страти.
Свідчення Костюка, доповнені сторінками "Архіпелагу ГУЛАГу" Олександра Солженіцина, додають до цих жорстоких фактів ще й глибокий людський вимір. Солженіцин описує сцени страти без слідства, примусового годування, знущання, поховання живцем. В'язнів вели на смерть у стані повного фізичного знесилення. І саме серед цих приречених, серед таборового болю й снігових просторів, закінчився земний шлях українського письменника Григорія Баглюка.
Причини цієї трагедії — не лише політичні. Це було винищення свідомого українства, інтелігенції, яка, піднявшись на хвилі національного відродження, почала вимагати права бути собою. Як справедливо зазначив один із в’язнів: "Нас знищують не за злочини — нас знищують за те, що ми українці з усвідомленням власної гідності".
Ідеї революції, в які колись вірив сам Баглюк, обернулися проти нього. У його творах, як-от в оповіданні "Розповідь про підсудного", звучить класовий пафос, віра в пролетарський суд. Але іронія долі — той самий суд, у ще жорсткішій формі, згодом виніс вирок йому самому.
Трагедія Баглюка — це не лише трагедія однієї людини. Це — уособлення загибелі покоління, яке повірили у можливість творення нового світу, а натомість стало жертвою найстрашнішої державної машини в історії людства. Його доля нагадує, що без незалежної держави український народ знову і знову приречений на знищення. Історія Григорія Баглюка — це заклик пам’ятати й захищати не лише свою мову й культуру, а й власну гідність і свободу.
Серед воркутинських заметів, у холоді таборових бараків і під гусеницями каральної системи — там, де вмерли тисячі, залишилася непохитна постать українця, письменника, патріота. Ім’я Григорія Баглюка — вічне нагадування про ціну, яку платили за право бути собою.