Не зміг Богдан-Ігор Антонич залишатися в колі співпраці з релігійним журналом "Дзвони", адже тональність видання не відповідала його глибинному баченню поетичної свободи. Навіть у некролозі йому докоряли за це рішення. Проте звинувачувати Антонича у байдужості до національних питань — щонайменше несправедливо. Його поезія просякнута болем за долю рідної культури, за пригноблену духовність народу. Яскравим тому підтвердженням є вірш "Слово до розстріляних", написаний у грудні 1934 року, присвячений митцям Розстріляного Відродження. У цьому творі звучить глибокий біль і гнів за жорстоке знищення творчої еліти, за втрати, які Антонич сприймав як особисту рану.
У своїх естетичних поглядах Антонич значно випереджав свій час. У статті "Національне мистецтво" 1933 року він висловлює сміливу для тогочасної критики думку: митця не можна звести до приналежності до певного напрямку чи угруповання. Він заперечував поділ на "ізми" й протестував проти спрощення аналізу творчості за шаблонними схемами. У його словах відчувається гірка іронія: "Назви видумують здебільша критики… або другорядні митці… Пам’ятаймо, що мистецтво творять митці, а не напрями". Цей погляд, вільний від догм, свідчив про глибоку індивідуальність митця, його віру в живе, особисте натхнення, а не в теоретичні конструкції.
Антонич завершив Львівський університет уже сформованим поетом. Його активна творча діяльність тривала лише близько семи років, але за цей короткий час він встиг створити справжній поетичний всесвіт. Його дебютна збірка "Привітання життя" вийшла 1931 року, коли поетові було лише 22. У цій книзі, яку критики часто називають "учнівською", вже відчувається широкий культурний обрій автора: вона вбирає в себе і класичну традицію, і авангард початку століття, і вплив радянської поезії 1920-х.
1934 року завдяки старанням Богдана Кравціва вийшла друга збірка — "Три перстені", яка принесла автору визнання й премію Товариства імені Івана Франка. За словами Миколи Ільницького, ця книга одразу була прийнята з захопленням. Навіть пізніше, коли поет значно виріс як майстер, читачі ще довго залишалися під впливом цієї юнацької пісні про весну і красу. Ільницький трактує три перстені як символи краси, молодості й ночі — наскрізних тем поетового світогляду.
У 1936 році вийшла найбільша прижиттєва збірка "Книга Лева". Вже по смерті поета були надруковані "Зелена Євангелія" і "Ротації" (1938). Варто згадати й про незавершену збірку "Велика гармонія", яка, хоча й була готова ще у 1932 році, так і не побачила світ за життя поета. Антонич також написав лібрето "Довбуш" за пропозицією композитора Антона Рудницького, розпочав роман "На другому березі" й експериментував у прозі.
Особисте життя поета залишалося в тіні, але відомо, що його фактичною дружиною була Ольга Олійник. Їхні стосунки могли б перерости в щасливий шлюб, якби не рання смерть поета. Після його поховання вона відвідала його батьків у Бортятині, та, на жаль, була там неприйнята. Згодом вийшла заміж, стала Ольгою Ксєнжопольською, однак усе життя зберігала в пам’яті образ Антонича й залишила багато теплих спогадів про нього.
Життя Богдана-Ігоря Антонича обірвалося на двадцять восьмому році. Причиною смерті стало запалення апендикса. Операцію виконали успішно, але після тривалого лежання в ліжку розвинулася пневмонія. Здавалося, що організм почав оговтуватися, і навіть з’явилася надія: поет працював над переробкою "Довбуша". Але раптове ускладнення спричинило зупинку серця. 6 липня 1937 року, перед полуднем, Богдан-Ігор Антонич відійшов у вічність. Його поховали у Львові, на Янівському цвинтарі — там, де нині спочивають багато видатних українців, і де пам’ять про його поезію продовжує жити.