Антонич Богдан-Ігор Васильович
У наш час, коли суспільство активно звертається до постатей і тем, довгий час замовчуваних або витіснених на маргінеси культури, постать Богдана-Ігоря Антонича набуває особливого звучання. Він не самітник, що випадково опинився на узбіччі літературного процесу, а повноцінний, органічний його учасник, як підкреслював літературознавець Микола Ільницький.
Вперше ім’я Антонича прозвучало офіційно на V з’їзді письменників України завдяки Олесю Гончару, який наголошував на необхідності знати таких митців, як Лорка, Елюар, Бунін, Винниченко й, безумовно, Антонич. Та, попри цю заяву, радянські ідеологічні рамки не дозволили в повній мірі повернути його творчість у культурний обіг. Сам Антонич говорив, що мистецтво не є відтворенням дійсності, а створенням нової, самостійної реальності. Його поетичне бачення виходило за межі соцреалізму, тому довгий час залишалося поза офіційним визнанням.
Лише у 1967 році вийшла збірка "Пісня про незнищенність матерії" з передмовою Дмитра Павличка, а вже пізніше, у 1991 році, світ побачив ґрунтовний життєпис поета, написаний Миколою Ільницьким. Повна ж збірка його поезій під назвою "Поезії" вийшла лише у 1989 році. Тим часом за кордоном творчість Антонича перекладали словацькою, англійською, польською мовами ще у 70–80-х роках, тож для європейського читача він став відомим значно раніше, ніж для українського.
Народився Антонич 5 жовтня 1909 року в селі Новиця, що на Лемківщині — етнографічному регіоні, що межував із польськими та словацькими землями. Цей край, населений українцями, мав близько 200 тисяч мешканців, понад 300 сіл і невеличких містечок. Після Другої світової війни, особливо з 1944 року, розпочалися масові депортації лемків, які остаточно змінили етнічну карту регіону. Саме Лемківщина, її пейзажі, мовна мелодика та духовна глибина залишили в душі Антонича незгладимий слід. Він вірив, що місяць над його рідною Новицею інший, ніж той, що світить над Парижем чи Москвою.
Його батько, греко-католицький священик Василь Кот, з невідомих причин змінив прізвище на Антонич незадовго до народження сина. Під час Першої світової війни родина тимчасово жила у Відні, а в 1919 році Богдан із матір’ю переїхав до Чехословаччини, до родичів. Цей переїзд став випробуванням для малого хлопця — він серйозно захворів у дорозі. Родина зупинялася в Межилаборцях, а згодом повернулася до рідної Новиці.
Через слабке здоров’я Богдан спершу навчався вдома з приватною вчителькою. У 1920 році його віддали до Сяноцької гімназії — одного з небагатьох закладів, де, хоч і формально, викладалася українська мова. Із 400 учнів лише 80 були українцями. Уроків української було лише дві години на тиждень, і відвідували їх лише українці. Середовище було гнітючим: польські учні зневажали україномовних, насміхалися з їхніх молитов. Сам Антонич згадував цей досвід болю, нерівності та внутрішніх запитань про справедливість.
Вчителем Антонича в останні роки гімназії був Лев Гец — знаний український художник і гравер. Саме він сформував художній смак майбутнього поета, став його першим критиком і шанувальником. Антонич не лише писав вірші, а й грав на скрипці, малював, створював власні мелодії — це був багатогранний талант із тонким відчуттям мистецтва у всіх його проявах.
Вигляд поета справляв враження простоти й глибини водночас. Сучасники згадували його як людину доброзичливу, сором’язливу, з виглядом сільського інтелігента, в якому поєднувалися відвертість, інтелектуальність і щирість. Його мова була насиченою, іноді з легким лемківським акцентом. Проте він доволі швидко опанував літературну українську, і настільки майстерно, що його поезії часто приймали за твори наддніпрянців.
У 1928 році Антонич вступив до Львівського університету, на факультет слов’янської філології. Вступні квоти для непольських студентів були суворими, але йому вдалося пройти цей бар’єр. У 1934 році він отримав ступінь магістра філософії та польської філології. Однак попри високі оцінки та рекомендації, у продовженні академічної кар’єри йому було відмовлено.
Після завершення навчання Антонич заробляв на життя журналістикою й літературною працею. Писав статті, вірші, редагував молодіжне видання "Дажбог". Але він ніколи не йшов на компроміси зі своєю внутрішньою свободою. Антонич уникав політичної діяльності, не піддавався впливам, які вимагали від нього ідеологічної лояльності. Як тільки він відчував, що його намагаються втиснути в рамки, — відходив. Саме з цієї причини він припинив співпрацю з журналами, очолюваними Б. Кравцівим і Д. Донцовим.
Богдан-Ігор Антонич залишив по собі поетичну спадщину, яка вражає яскравістю метафор, глибиною світовідчуття і сміливістю у творенні власної поетичної всесвіту. Його творчість — не тільки відображення епохи, а й окрема поетична реальність, що досі відкривається новим поколінням читачів.