Тигроловы Страница 33

Пастушки зі степу прибігли до вертепу, ще й ягнятко принесли, — на дудочки грали, вітали та й знов до отари пішли. А янголи святі, крилаті, дивні й такі ж прекрасні співали «— Ми родились та й поженились», а, може, й раніше не чули. Віл та осел стояли біля ясел — отже, й вони Христа впізнали, на коліна впали й вітають Його, бо знають, Кого прийшли вшанувати. А триї царі принесли Христу дари зі Сходу, поклали біля ясел і вітали по-письменськи звисока: “Будь ласка, благослови нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили втішно”.

Іцько старенький був їм радий, прийняв дар: “Сідайте до нас, почастуємо чим Бог нам дав”. І зараз підсунув: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи… Царі хльоснули — і сидячи заснули. Ангол Божий, святий, гарний, у сні царям шепнув: “Гей, махайте додому й Ірода оминайте, бо вчора ви в нього були й слово йому дали — ще раз побувати й всії новини розказати”. Царі схопилися, перехрестилися, повернули наліво та й додому чкурнули…”

Так віршував старий Сірко. І треба сказати, що Григорій слухав його з величезним захопленням. Багато він чув віршівок, сам не одну знав, але такої ще не чув. А згодом удень Григорій вивчив її повністю, особливо йому сподобався кінець, приправлений добрим народним гумором про те, як Бог покарав Ірода за вбивство немовлят:

“...Бог посилає пару, на Ірода усю кару за дитячу невинну кров. Його дуже мутило, біля серця нудило, біля очей позеленіло, під носом почорніло,

ніби в пса під хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не захотів хліба їсти — пропав безвісти, ніби на ярмарку собака…”

Це віршував сам дід Сірко. А що ж робити, як нікому співати? Не ведмедям же! А без цього Різдво — не Різдво.

Після того Сірки вітали одне одного... Потім сідали до столу — пили, гуляли... Потім відпочивали... А вже вдень добре гуляли, як належить. Скільки тієї наливки та медової вони випили!

А ввечері приходили колядники: Наталка в гарному дівочому вбранні, якого Григорій ще у неї не бачив — коса закосичена, на шиї намисто й дукачі, волосся над чолом перев’язане блакитною стрічкою; Грицько у святковій парубоцькій одежі; а зверху в обох — оленячі дохи наопашки. Постукали. Увійшли — ітліли блиском снігу...

Колядували. Почали вдвох, а закінчили всі гуртом, бо справді цілий день добре пили. Навіть Наталка, яка ніколи горілки не брала, сьогодні випила аж три чарки: за матір, за батька і за всіх — і стала рожева, як маків цвіт.

Григорій теж колядував. Співав. Свято почалося весело, та...

Поступово набралася туга. Чорна туга. Чи то від горілки, чи від чогось іншого — ніби раптом опустилась чорна завіса. Страшна туга стискала серце наче лещата...

Ще там, у тайзі, він якось забував про все. А тут, у цім святковому дозвіллі, думка, розвільнена від справ, здійнялася десь у бунт, а серце піднялося відповідно — затиснуте, ніби в залізний капкан. Він не знав, де себе прикласти і де тую тугу потопити, що робити з головою — відчував, як вона йому тисне наче мулько до крику.

Може, знов на полювання, чи куди! Скільки тих свят! А холодна апатія й байдужість тягнула його так, що він би заліз до самого пекла. В щастя своє він уже не вірив, — все життя йому тепер — поламане, позбиткуване, непоправно зіпсоване, його вовче життя... Крім волі та жадоби щастя не лишилося нічого, але от у тім-то й проблема: між жадобою і неможливістю.

Чимраз більше, особливо тепер, його поривало вийти сміливо назустріч темряві свого невідомого — вийти грудьми просто, і чорт із ним!

Можливо, тому він зрадів, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська — Фатон почався, бажалося зробити зухвалий рейд, пограти з долею в піжмурки.

Розділ десятий

РЕЙД НА ХАБАРОВСЬК

На третій день свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська.

“Хутрину здати, договори (контракти) поновити на I квартал, боєприпаси набрати — це треба зробити! А головне з тією охотінспекцією оформити дозволи на нарізну зброю наново, і перш за все — на трилінійну гвинтівку…” — усе це мав зробити Гриць за батьківською інструкцією, а Григорій напросився помічником — йому страшенно кортіло, його тягнуло глянути на заборонений для нього світ. Що там робиться?! Знав, що небезпечно, але це й вабило — пограти в піжмурки. Кинути дерзкий виклик самій долі, перевірити її. Або — або...

Власне, двох “або” не було. Було лише одне, після якого — чорна порожнеча. Вони це знали.

І фактично так і сталося...

Два Грицьки сянули коней — гнідого й буланого, причепили мішки з хутром, овсом для коней, рюкзаки з їжею — й погнали.

“Ніби на сватання”, — жартувала Наталка, дивлячись на хлопців заздрісно, бо нібито вони прямували ніби на сватання до царівни — таких двох соколів, таких двох королевичів: в гаптованих унтах-лапчатках, справжні витвори мистецтва, в новенькій мисливській формі, оздобленій тубільним узором, підперезані набійницями, зверху — пишні оленячі дохи з великими комірами; на головах — козулячі папахи. Бронзові обличчя — засмага вітру, сліпуче сонце і морози — ніби вирізані з металу ідеальною моделлю мужності — наповнені життєвою силою. Один серйозний, один усміхнений — але обидва красені, ніби близнюки.

“Два ведмеді!”

Переклали рушниці по-козацькому через плечі, застрибнули в сідла — і гайда.

Тільки й бачили...

До залізниці — станція Лазо — їхали верхи, засніженими нетрями, через сопки й голі паді, напрями через хащі й бур’яни. А їдучи, випадково стріляли по тих хащах — фазанів і тетеруків, прямо з сідла — влет. Вони вилітали часто з-під коней зі снігу, де ховалися від морозу. Це спосіб рятуватися від холоду — і флора, і фауна, і люди так роблять.

В деяких місцях фазанів і тетеруків було так багато, що аж страшно! Цей представник субтропічної орнітофауни — фазан — дивно пристосувався до суворого краю: оселився тут, розмножився і залишався на зиму великими зграями, навчившись переносити −50 °C. А тетерук — і справді, бо для нього це стихія.

То було для хлопців цікаве розвага.

— Набоїв не шкодуйте, — сказав Гриць, повторюючи велично, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Рекомендував, бо йому «некудишки» дичина була потрібна.

Особливо їм було цікаво стріляти фазанів — тільки півнів! Вилетівши з-під снігу крикливі, такі кольорові, вони лунали вверх, як веретена — підлетів метрів на тридцять, робили розворот і мчали вздовж. При такому маневрі застрелити їх важко. Але саме тому це було й цікаво. Яскраві півні, збиті несподівано, летіли назад у сніг, сипаючи кольоровим пір’ям.

Так вони мандрували й полювали, весело проводили час.

До Лазо їхали три дні, за цей час настріляли справжній оберемок — десятків два фазанів та тетеруків. Зв’язали з голови до голови й прилаштували пучками до сідел.

Кілометрів за п’ять до Лазо заїхали на заїмку до знайомого Сірків — мандзи Кім-Гі-Суна — і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом — як святковий дарок, — після чого стали там табором. Тут лишили коней, зброю й зайві речі...

Кім-Гі-Сун був давній і щирий знайомий родини Сірків. Вони завжди зупинялися у нього перед виїздом до міста — чи на південь, чи на північ. Тут вони мали свою базу.

Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо радий бачити Сірків. Мабуть, у віддячення за гостинність і щедрість, він сам пропонував нагоду для дружньої зустрічі зі Сходом.

Увечері вони весело провели час з Кім-Гі-Суном — частували його горілкою, медовухою та різдвяними ласощами з маминої торби (такої, що мати з Наталкою зібрали, пам’ятаючи й про господаря). Напоїли його добре — так, що коли всі вже лягли спати, він ще сидів на своєму кані (опалювана підлога з каменю) і співав диким фальцетом: “Розпрягайте, хлопці, коні...” — єдиної “руської” пісні, яку добре співав, навчившись у червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в усьому тому Далекосхідному краю.

Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не здогадувався, яке величезне враження справляє його п’яний фальцет, яку силу думок викликає... Лише в устах чужинця-півночанина, далекого дикого азіата, рідна пісня набуває нового змісту, особливого значення.

Смішний, веселий і щирий Кім-Гі-Сун!

Тут вони лишили коней і далі рушили поїздом. Тут починався світ цивілізації, світ техніки, електрики, радіо — світ “соцбудівництва”, словом — світ “завершальної фази побудови соціалізму в одній країні”.

ЕКСПРЕС, “який возить дрова і ліс”

Гриць їздив у цивілізований світ не вперше, але все ще почувався трохи безпорадно. Не як удома, в нетрях. Через це Григорові довелося брати ініціативу на себе, інакше вони зі станції не від’їдуть. Пройшов експрес “И‑1” Негорелов — Владивосток і поїзд “И‑41” Владивосток — Москва — та всі. Місцевих поїздів, здається, немає — усі далекого маршруту, та квитки лише за броню, тобто для відповідальних відрядженців або “своїх” — через “блат”. А наші Грицьки — ні “відповідальні”, ні “свої”, тож не могли купити квиток.

Таких “невідповідальних” було багато, тож усі вони вирішили чекати на “свій” експрес — напівреальний, напівфантастичний, “Експрес — який возить дрова і ліс”, — як жартівливо і саркастично називали його.

Ото якось він звався той знаменитий і особливий поїзд “Номер 97” — Владивосток — Москва.