Тигроловы Страница 31

Зайшла пора білок'я — гаряча пора для мисливців — пора полювання на вивірку та всякого хутряного звіра.

Коли б ішлося тільки про полювання та екзотику, ми б тобі, читачу, розповіли, як мисливці здобували рись, ловили колонків та солонгоїв, капканили вовків; розповіли б і про те, як вони стріляли вепрів. Але справа не в цьому. Скажемо лише, що вони цим і займалися. Як тільки почалася ходова вивірка, чиїсь мисливці вирушили в нетрі, здобуваючи по тридцять–сорок штук на день. Так тривало близько п’ятнадцяти днів. Зайшли—грець його зна куди. А ходова вивірка — це та, що мігрує цілими зграйками, з краю в край, шукаючи кращі харчові бази, перетинає рівнини, перепливає ріки — і йде, йде. І от в момент, коли її хутро набрало зрілості, мисливці рушають за нею.

Та, хоч і іншого звіра здобували, чекали на справжню охоту — на ту, що перевертає всі нерви і приносить великий дохід.

Відполювавши вивірку, кинули жереб — кому куди йти: батькові з Наталкою на Голубу, а Грицькові з Григорієм — на Бікін та Іман, чи навпаки.

Хлопцям дісталося на Бікін та Іман.

З морозами й снігами мисливці змінили екіпіровку. Вже не взували ічагів, а вдягали “половинчаті” унти, зверху — ремузи, щоб сніг не проник. Але в одязі зберігали літній лаконізм: у важкому вбранні в нетрях не ходиш — спітнієш навіть при −50 °C. Лише козлячі накидки мали під рукою на випадок ночівлі.

Григорій у мисливстві намагався забути про свою дурну долю і невідоме майбутнє; не дивитися вперед — хай там і нічого не видно. Краще жити, дихати, дивитися на сліпуче сонце, що мерехтить у снігах, вдихати вітер і слухати шум кедрів... Часто, заслухавшись зимової казки, вивірку навіть не стріляв — вона мала шанс вижити.

Спершу полювання йшло кепсько: снігу багато, локальної вивірки мало. Ходова вже пройшла й не затрималась, прихопивши частину місцевої. Колонків восени побільшало, тому тварина відійшла на рівнину. Рушай намагався їх відшукати, та колонок ховався під снігом, кружляючи дуплянки й каміння.

На Імані хлопці поставили всі свої самолови, заготовлені з літа, а потім повернулися на Бікін — там буяло краще.

Старий Сірко з Наталкою теж повернулися на Бікін. На Голубій було непогано, але Наталка тяглася саме туди. Там, мовляв, краще. На Голубій вони трохи пополохали вепрів і закапканили три рисі. Одну Наталка впіймала живу.

Довго вона гнала її “взрячку” по снігу, цілий день. Вже на відкритій паді пішла слідом на лижах, мов вітер. Рись, знесилена, перекинулася животом догори, випустила пазурі і стала на оборону. Наталка швидко підняла розслабле лижне унто і спокійно поставила ногу на живіт риси. Пази травмували шкіру гусячих унтів — і кішка вхопилася смертельним хватом.

Та рись мала сили. Коли Наталка вже скидала унт разом із рись, та хапнула гострим зубом ногу. Не прокусила — але Наталка скрикнула. Заливай напав і щосили задавив рись. Наталка не пошкодувала — її мало що цікавило, її тягло на Бікін.

На Бікіні зустріли своїх — що вже полювали гуртом.

Був страх, сміх, радість... Але хто про це знає! Наталка бавилась, немов дитина. У потрібний момент дуріла, псувала полювання — і не сумувала. Були моменти, коли вона здавалася аж занадто сміливою — і саме цього Григорій не боявся. Навіть тішився тим, що вона тут з ними.

Ніколи не забуде одного епізоду з тих днів, що був у нього з нею, цією дикункою.

Ціною дружби. “Злодюжка”

Одного разу він пішов по кедрачах, розбігся думками. Часто стояв, замість стріляти, дивився, як вивірка працює з кірочкою... І згадав бурундука, колись пограбованого. Як він живе?.. Раптом почув шелест — підозрілий. Подивився — повз нього проходив гурт вепрів, копирсаючись під снігом за кедровими горіхами. Було й підсвинки, й вепри. Один — здоровенний сікач, немов гора, оточений молодшими. Григорій зрозумів, що це той самий із скільки страшних легенд.

Стріляти шротом — лише зашкодити: сікач не злякається, лише розлютиться та знищить всю зграю. Він — не вивірка. А ікла його Божевільні. Але …він дуже високий, і вепри його не помічають.

Стояв він на виворотні — високо, недогодний для довгої засідки — а вепри нишпорили. Григорій згадав, що з ним мав бути Сірко із Сірченятами та гвинтівка. Якби вони були — була б справа! Сікач підходив до дерева, Григорій чутко відчував, як той відмовляється. Почав падати сніг, піднявся вітер.

Врешті терпець увірвався — “прокляті чушки!” — і він вистрелив прямо в морду. Хотів налякати, вибити очі. Постріл подіяв — сікач розлютився, почав гуркотіти і бігти до дерева... — але сталося диво.

У мить зграя й сікач разом відскочили і зникли в лісі, наче їх не було.

“Тигр! Напевно, тигр!” — сказав сам собі Григорій, бо чув, що за законами того краю тигр завжди слідує за вепрами, живиться ними.

Можливість зустріти тигра з дубельтівкою була не дуже приємною. Хоч він знав, що кішка ця боїться людей, але — а раптом голодна.

Проте нічого: тигра не було. Та й чи побачиш його? Темніло, завіяло.

Маючи вибір між можливою смертю в пазурах і точною смерті від холоду, Григорій вирішив чекати, поки завіяло. Щоб не замерзнути — топтав біля товстого дерева. Проблема — з вогнем: без сірників. Він насмикав вати, настромив її на патрон і стріляв... Розбив всі набої, але не розпалив. Вата погасла.

Коли заметіль трохи стишилась, Григорій рушив крізь замет. Стомився, заметіла посилилась. Сів під кедрами і вирішив чекати ранку. Не дрімав — знав, що може не прокинутись. Але заснув, думаючи про все та нічого одночасно… Розбудив його легкий дотик. Перед ним стояла тварина, що лизнула його в ніс.

— Заливай!

Пес радісно загавкав. За ним, вся в снігу — Наталка! Вона десь лізла по пояс крізь сніги. Тяжко дихала.

— Живий? — спитала, оддихаючись.

— Живий, — відповів він коротко.

Вона довго ловила подих. Потім сказала сердито:

— Хто ж так ходить?! От іще...

Більше промовчала. Очевидно, пройшла багато без зупинок, без лиж і в темряві. А веремія все крутилась.

Вони постояли, потім рушили. Довго борсались у снігу — і загубились остаточно. Наталка спочатку не послухала Заливая, що тягнув її до себе — думала, орієнтується, але виявилося, що заблукала. Сил уже нема. Треба чекати.

Побачивши скелю в гущавині, Наталка вибрала затишне місце під щільним дахом гілля, укритим снігом.