Тигроловы Страница 30

І беріть, беріть тих мрійнооких самиць за правом сильного! Любіться! Множтеся!.. Слава хоробрим! Слава сильним!»

І котились стороголосі луни, реготали потужно в нестямі безкесття. Ревли ізюбри. Місячними вечорами, млосними ранками, тьмяними, мрійними надвечірками. Шелестіли нетрі, стримували шалені вибухи нестримної жаги і охороняли лицарські бої та смертельні змагання за право на любов. І лише рев котився далеко — десь, де хряском билися вогненнозорі коханці, і граційні самиці споглядали, чекаючи, поки проллється кров, і гордий, нетерплячий, шалений від пристрасті переможець підійде беззаперечно... Чекали й тремтіли, готові. Хвилювалися.

По нетрях, по безкеттях ходив бог із золотою сурмою, бог кохання.

Григорій затикав вуха, а бог сурмив, сурмив у них. Ранками і вечорами Григорій просиджував цілими годинами, впиваючись відголосками тієї стихії. Було йому тужно.

І кипіла в ньому кров. І хотілося йому стати і заревти, потрясаючи все, викликати свою долю до бою, і поламати її ребра, потоптати її ногами. В лютім нападі помсти розтрощити її...

Думи пливли, як плине вода в широкому Імані, — шумілись срібними голосочками, плюскотіли, воркотіли ніжно, вабили, вмовляли, кликали і втікали, ховалися в імлі.

Над падями, над кряжами стелилися тумани, ніби там ходять дівчата і напинають намітки, хочуть затулити місяцю очі, — нехай не дивиться: гріх!

Давно було пора додому, і вони вже б поїхали, бо, мабуть, батько бурчить уже там, та Григорія вкусила гадюка, коли босі складали сіно, — тож мусили ще лікуватися. Грицько перелякався, сам Григорій теж розгубився, але не показав. А вкусив щитомордник — страшна, отруйна гадюка. Перше, що Григорій зробив — піймав щитомордника і розчавив його. А потім почав випробовувати всі чуті засоби — відомі серед тих, кого гадюки не кусали. Спочатку перев’язав ногу ременем вище коліна так, що вона за кілька хвилин посиніла, як печінка, аж Грицько перелякався, а з виразки виступила крапелька крові. Потім за командою Грицька відкрив патрон і насипав на ранку весь заряд пороху, але запалювати вагався (ануло б, ногу втратив), і відмовляв від тяжкої, хоч і вірної, операції. Домовилися, що Григорій струшує половину пороху, а половину запалив. В очах потемніло від спалаху. Але нічого, не кричав, лише побілів. Чекали. Нога все опухала й боліла, головне — через перев’язку. Без засобів, вірячи, що його нічого не бере, — наклав компрес і розпустив ремінь. І клали сіно далі, але вже повзла. До вечора нога так розпухла, що Григорій не міг ходити.

Наступного дня стало гірше. Григорій блюв як, нічого не хотів їсти, та їв з примусу. Грицько був у відчаї, вимагав негайного від’їзду, але Григорій заспокоював і сам тримався спокійно. Чотири дні вів організм боротьбу з отрутою. Це була ціла трагедія для Грицька — спостерігати й не мати змоги допомогти. Він придумував варіанти — поїхати в Іман, у Диди до знахарки — і хотів негайно, але товариш спокійно, але рішуче забороняв. Жартівливо. Настійливо. І Грицько, хлопець неабиякої вдачі, підкорявся. Його самовпевненість і добрий настрій заспокоїли. Закінчилося тим, що Григорій був правий — ніякої халепи не сталося. Ще чотири дні — і він повністю одужав.

Проте втратили багато днів.

Коли вирує кров

Хлопці вже зібралися додому, як тут забіг Заливай, а слідом приїхала... Наталка. Під нею кінь мокрий і тремтів — гнала без зупинок, мабуть. А сама... сама була спокійна. Побачила здалеку, що хлопці живі, і була спокійна, весела. А до Григорія — байдужа. Не наближалася й уникала зорових зустрічей.

Повертаючись, зупинилися на Бікіні, де струмків стікає багато й річка широка. Тут стояв курінь. Тут переночували. Натрапили на барсовий слід і пішли полювати, залишивши собак вдома. У гущавині на такому полюванні собаки зайві — зженуть, і не знайдеш. Думали заскочити непомітно.

Довго нишпорили, але без результату. Так і кинули. Зате знайшли цікавіше...

Сонце вже схилялося до заходу, як вони сиділи втомлені на колоді в гущі перед широкою галявиною. Відпочивали. Сиділи мовчки. Десь далеко сурмив ізюбр, луна котилася нетрями. Починав з низької ноти і піднімав її дедалі вище, до шаленої виклику реву. У відповідь — лише луни.

Григорій сидів поряд із Наталкою. У ньому вибухнуло те, що він заспав. Вибухнуло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів мовчки. Слухав, як у скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, мрійливо майструвала щось із кори. Вправно. Мистецьки. «Почекайте, ось буде диво».

Вона вже виготовила сурму — ріг із молодої кори, закручений спіраллю, довжиною метр. Потім зробила пищик, попробувала, вставивши його до губ, — «пищить», потім вставила до сурми. Приклала до уст і стала чекати задумано. А коли знову проревів далекий ізюбр, Наталка нахилилася і, піднімаючи сурму вгору, відтворила пристрасний, бойовий ізюбриний рев. Шалений клич. Луни ринули вистрибом, покотилися: туди, на поклик. Артистична провокація!

Секунди плили з дзвоном. І раптом пролунала відповідь... Знов виклик... Знов відповідь... Ближче... Ближче…

Розпалений бик мчав десь, забувши про обережність, руйнуючи хащі.

Нимало неволею руки самі намацали зброю, підкорившися сліпому інстинктові мисливця. А Наталка викликала, а за кожним разом тихше, віддаляючись. І вже чути було, як тріщать гілки під ногами запаленого рогатого лицаря. Тупіт... Ось він близько, стоїть. Слухає. Чмихає...

Наталка мовчить, завмерши, блищить очима...

Раптом з іншого боку — і зовсім близько — інший рев. Другий бик! Поспішав мовчки до реву двох.

Перший, зачувши, проревів так, що в Григорія серце затремтіло. Не зі страху, ні. Не з азарту, ні — від відчуття сили, стихії, доблесті самця, чия пристрасть і ревнощі доводять до безумства.

Почути тріщання кущів. Миттєвість... І ось він на галявині. Близько — метрів сто. Стоїть. Тремтить весь. Чує. Чмихнув і, нахиливши голову з могутніми рогами, копнув землю, а потім, видавши першу низьку ноту, піднімає голову на витягнутій шиї і піднімає ноту. Вище. Вище! Доводить її до максимуму, виганяючи в небо все, що вирує й кипить… І видно, як із пащі ним виходить пара, мов дим, над червоними яснами. А око, налите кров’ю, блищить... В цей момент короткий рев, більше стогін, і на галяву вривається другий ізюбр. Стає, плюється, копає землю... Тремтять обидва. Починають зіштовхуватися.

Два демони, дві сили — втілення цілого світу. Витягнувши шиї, нахилили голови — роги до рогів. Копають землю, аж летить. Чмихкають. Раптом піднімають копита і б’ють один одного ногами з лязганням, із стогоном… Одного такого удару достатньо, щоб проколоти людину наскрізь.

Вони відійшли, копають землю і знову... Знов натискають рогами, аж іскри летять.

Григорій прицілився очима, як і інші. Не дихав. А два красені, два горді демони шаленіли, стогнали в героїчних позах за любов, самиць, право на володіння ними. Стояли поруч і дивилися... Григорій зворушився. В ньому кипіла кров. Стис зуби, сидячи поруч дівчини, поруч болю, поруч загибелі.

Тут тремтлива дівоча рука міцно стиснула його лікоть, наче ударила струмом — він повернув голову... Але Наталка дивилася не на нього, вона нахилилася вперед, виблискуючи очима на ізюбрів. А очі, очі!

Чи це вона дала наказ покликати рукою, чи це було шалене ревнощі — він підкинув рушницю і вистрілив, не відчуваючи.

Як вражені блискавкою, ізюбри кинулися врозтіч. Один зник у хащах, а другий кинувся просто на них. «Влучив» — пролетіло в голові у Григорія. Ізюбр, мало не торкнувшись, пролетів над ними, як вітер, й подався хащами. Всі троє кинулися слідом. Гнали, пригинаючись до трави, підкорені первісним інстинктом. На травинках містами — краплини крові...

Довго йшли слідом.

І наздогнали...

На марі, залипши по черево, лежала горда тварина, витягнувши голову з рогами, і зрідка стогнала. Піднімала голову вгору по витягнутій шиї, вдихала повітря і знов клала її на траву з стогоном... І знов...

Григорія ніби ножем прошили серце: «Це ж ти! Це ж ти... Зацькована...»

Поранена, смертельно тварина не могла підвестися, в останньому агонії піднімала голову і дивилася водяними очима на сонце... З ніздрів разом із подихом вилітали криваві росинки... А потім клала її голову на землю зі стогоном — «у-ф-ф!»

Григорій миттю підняв рушницю і вистрілив. Повернувся різко й пішов. «Ще не вистачало, щоб тебе вовки роздерли», — думав. Бачив лише, як тварина, немов уражена громом, вирвалася з багна всіма ногами і впала на бік нерухомо.

— Куди ти? Куди? — кликала Наталка. Але він, не озираючись, ішов далі. Прямо. А в очах...

А в очах стояли сльози.

* * *

З тої тварини, з ніжок, пізніше Наталка пошила унти, лапчаті. Чотирьох ніжок було мало — тільки на одну унтю, — але вона додала ще чотири від тих, що від пантів, і вишила. Прикрасила горностаєвими сніжинками, оправила риссю. А гульні шовкову, чорну, вишила жовтою й червоною заполоччю. Але ці ніжки серед інших кидаються в очі — видно: це літні, а це осінні — «ревічні», з тієї пори, коли ізюбри дуріють від пристрасті... і гинуть.

Розділ дев’ятий

ЗИМА

Перед великим полюванням

Пішли сніги. Надійшли морози. Тайга вдяглася в нове вбрання. Осінь тут — золота, але швидкоплинна. Уже в жовтні настала зима.