Тигроловы Страница 32

Тут було сухо і зовсім не було снігу, сухий густий мох, купа листя, бур’ян. Безсило опустилася на землю й сіла, притулившись спиною до пня. Григорій постояв і сів поруч. Заливай ліг у ніг. Розпалити вогонь було нічим — у Наталки теж не було сірників (не подумала, коли йшла), — тож сиділи так...

Розвиднілося. Веремія вщухла. Вимучена дівчина спала сидячи. “Отже, так змучилася!”

Тільки тут, у нетрях, за цих жорстоких умов, є справжня людська солідарність, яка робить героїчні вчинки звичайними, як свій обов’язок, і ніхто ніколи не назве їх героїчними...

Дівчина уві сні, не маючи сил тримати голову, обперлася об щось (це були груди Григорія, але звідки їй це знати?) — і так спала. Немов мале дитя при матері.

Сонна поворушилася, влаштувалася зручніше, ніби на подушці. Спала солодко, піднявши лице трохи догори, втягнувши голову в плечі. А Григорій сидів і боявся зрушити, боявся розбудити. Хай собі спить.

Вже розвидніло. Було тихо.

А дівчина щось марила уві сні, посміхаючись. Якийсь дивний сон пробіг під її повіками, ворушив брову, розпалив і трохи розплющив гарячі губи... Григорій дивився на ті губи і боровся сам із собою. Йому хотілося поцілувати її. Нишком. Як мати цілує дитину, що спить. Один раз лише. Вона не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько... поцілував. Раз.

Дівчина розплющила очі. Заморгала віями. Здивовано, потім злякано. Швидко відвернулася від грудей. Смішно, наївно, торкнулася долонею губ, де ще палахкотів поцілунок... І раптом згадала все. До сліз.

Схопилася. Прикрила лице руками. Потім різко повернулася і пішла. Пішла геть. Навіть вінчестер забула. Заливай побіг слідом.

Збентежений, спійманий на “злочини”, приголомшений і засоромлений, Григорій розгублено дивився їй услід. Проклинав себе. Вперше побачив, скільки біди може наробити один поцілунок. “Йолоп, ай йолоп! Яка нахабність! Він не думав, що вона почує... Але від цього ти не менший йолоп! Злодюжка!”

Насупившись, сидів і не знав, чи йому йти, чи не йти. Потім усе-таки зібрався і пішов, захопивши її вінчестер.

Ось і табір... Виявилося, хоч і блукали всю ніч, вони були надто близько до дому.

Григорій пройшов повз, тихенько поставив вінчестер біля дерева і пішов... “Злодюжка!” — подумав, повернув убік і рушив.

Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Дивилася не обертаючись, кудись у простір... Очевидно, їй незручно було повертатися без теплого вінчестера.

“Трохи поблукаю...”

Коли він повернувся до табору, здалеку почув дзвінкий її сміх — веселий, розкотистий. Вона дуріла, гралася з Заливаєм. Химерна, незбагненна дівчина!

Після цього мисливці рушили додому, аби встигнути на кутю.

Різдво в пралісах

Йшли майже без зупинок день і ніч, знову день і ніч.

— А вже ж Святвечір післязавтра, — рахував старий Сірко і хвилювався. Як це він так затягнув? Такого ще не траплялося. І поспішав.

Сніги глибокі, стежки непроторені, — не чхай, вище себе не скочиш.

Йшли без перепочинку: їли і спали буквально на ходу — і люди, і коні. “Якби крила були — мечем полетіли б.” А так — брьохаються по снігу по коліна.

Сірко все повторював — знову й знову, намагаючись перехитрити самого себе, але ні... — сьогодні ж Святвечір! Так і виходило. А додому ще далеко.

Синій–синій холодний вечір застукав їх у дорозі, мокрих, як миші — і від поту, і від наледів, що потрапили по дорозі, йдучи річкою.

Замість дому, вийшли на якісь бараки на верхів’ї одного з притоків Бікіна.

Старий Сірко здивувався й збентежився — нові бараки! Та куди просунулися лісозаготівлі! Дивись! Але це не ділянка Бікінського лісгоспу!

Коло бараків зупинилися — трохи відпочити, підсушитися, бо промокли онти. Це дивина — при такому морозі ходити по замерзлій воді й замочити ноги. Але тут буває всяке: вода під кригою, і на перекатах тонка, і той, хто неуважний, провалюється. Але місцеві — досвідчені. Траплялося, що й гинуть.

Отже, сушили онти, годували коней біля бараку. В бараці — колгоспники, що працюють на лісозаготівлях. А поперек річки — інший барак. Кажуть, там “репресовані”, засланні сюди “заключені”...

Напоїли коней. Грицько з Наталкою підтягували попруги, прибирали овес. Небо синє, холодне. Скелі мов мури. Ліс замовк, стишився. А Григорій дивився на той бік. Серце тягнуло туди. У сутінках він побачив, як там хтось ходить із відрами. Біля барака горів вогонь, хтось пиляв дрова. Перестав. Почулось:

— Аррлов!..

— Єсть, таваріщ карнач! Я слухаю.

— Скажи їм дівкам... їм шлюхам, пускай швидше пилять, я жрать хачу!

— Єсть, таваріщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!... або вас запросити?!

Пилка — чирги... чирги... Небо синє, холодне й пустеля без життя.

І раптом, на лютому морозі, підпихаючи важку пилку, зазвучав голос — зовсім молодий, журливий, як чайчине ячання:

...Ой, куди ж, куди, куди
Я тепер попала,—
Замело й малі сліди
Там, де я ступала!..

Чайчине ячання — безмежна туга...

І другий, рівно юний і журливий, голос відповів:

...Там, де я ступала,
Там, де я страждала...
Мати ж моя, мати ж моя,—
Я ж тепер пропала!..

— Припиніть ці пісні!!

І клац — повідкривав курок.

Григорій ніколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай Бог простить — сьогодні ж Святвечір!

“Боже мій, Боже! Чи Ти є на небі?! Чи Тебе шукати чи викликати, Боже? Куди ти дивишся?!”

А небо — синє-синє. Байдуже. А сопки — мов мури. А нетрі — чужі, по пояс у снігу, непрохідні. Ні доріг, ні стежок... Ні рідних, ні звісток...

З важким серцем рушив Григорій з того місця. Ноги стали як свинець, ніби в землю вростли. Здавалось — й не зрушиш. Стояв і дивився туди, то знімав гвинтівку, то чіпляв її знов... Було все готове до походу, а він не рухався, мов загипнотизований, дивився в темряву. І ніхто не знав, що в ньому відбувається. Наталчин голос витягнув його з трансу:

— Ну ж!.. — стояла навпроти і сердито мовила те “ну ж”, а очі в неї світилися під зірками іншим, підозрілим блиском. —

От ще!.. Кричи його...

Пішли. Сніг під копитами зажебенів, зачиргикав. Григорій ішов позаду, а за ним — чиргикання пилки і чайчине ячання, що переслідували їх у нескінченному скрипінні снігу.

Не то від ячання тікали, не то когось доганяли — можливо, наздоганяли вчорашній день. А може, Святвечір — Сірки мчали без пауз...

І наздогнали!

Буває, минулий день можна наздогнати. Але це лише у таких нетрях, де немає календарів, де людино сама встановлює час, де година — нічого, день — ніщо, та справджується прислів’я:

“Все — ніщо перед вічністю!”

Старий Сірко, як видно, помилився. Адже вони таки прийшли додому на Святвечір, вчасно на кутю і на святвечірню вечерю. А може, помилилася Сірчиха. А може, й ніхто не помилився, бо тут цього не перевірити.

В кожному разі — вони не спізнилися і дійшли саме вчасно.

Додому їх чекала гаряча лазня — по‑чорному, кутя на покуті в мисці з вівсянки, лампадка під образами, застелений стіл, тиша святвечора. Як у дитинстві у Григорія.

Спершу вони втрьох парилися в лазні — два Грицьки з батьком. Приємно! Так, як тут уміють паритися.

Григорій не був надто сильним, але не встояв проти того, що вчинили батько й брат.

Вони роздяглися ще в хаті, взяли віники, мило й мочалку — в самих валянках та “дохах” — і рушили крізь −50 °C до лазні. Вона стояла за 150 м від хати, над замерзлою річкою. Невеличка хижка, посеред — кам’яна піч із казаном, збоку — широка полиця.

Розжарені камені палали вогнем. Старий Сірко з Грицьком з ентузіазмом лили воду на камені — пара була така, що тяжко дихати.

Потім обливалися гарячою водою, залізали на полицю й порилися віниками, обливались крижаною, потім знову майже окропом. Терли шкіру мочалкою — як наждаком, потім — знову віниками. А тоді, з вигуками, вибігали на сніг і валялися, грали в сніжки — мов діти! І знову залазили в лазню і доливали пару. Ось так парились!!!

Григорій дивився й сміявся:

— Нічого, звикну й я.

Та навіть без тієї екзекуції він уже добре прогрівся — ніби змив із себе всі гріхи. Все.

Не зміг вимити лише одного — те, що було на серці: той поцілунок, злодійський. Та й те: “Ой, куди, куди, куди я тепер попала...” —

тихий чайчиний плач і та туга в серці.

Святкували Різдво по‑дідівськи: кутя на Святвечір, увечері — колядки, молитва, якийсь особливий ритуал, що Григорій пам’ятав з дитинства.

Рано-вранці щось застукало в двері.

— Пустіть віншувати! — пролунало з сіней. Мати відповіла з печі:

— Ідіть.

Двері відчинилися, і до хати ввійшов святково вбраний віншувальник. Зняв шапку, пригладив волосся — і затягнув старовинну віншівську пісню,

таку, якої Григорій ніколи не чув:

— Христос народився, щоб світ на радість звеселився. Після Адамового гріха зродився в Віфлеємі, в яслах, не в домі, — ось яка дивина! Зірка ясна, гарна, кругла, прикотилася над Віфлеєм, стала над тим місцем, де сама вже знала — освітить вся стайня навколо.