Город Страница 16

Под влиянием её одуряющего обаяния он даже целовал ей руки — а это были первые женские руки, удостоенные у него такой чести. Потому что он ясно відчував ту волну піднесения, что охоплювала його після дотику, той вибух внутрішньої сили, який пробуджував поцілунок — наче електрична іскра. Вона ввійшла в його життя як невидимий, таємний, але потужний чинник, і водночас відкрила перед ним образ жінки, яка не розмінюється на манірні гримаси і не намагається здаватися кимось іншим. Порівняно з нею всі дівчата, яких він знав, здавалися йому кукольними ляльками, що вважали віддатися — подвигом, жертовністю й незамінною ласкою.

Поступово відкриваючи йому таємниці кохання, вона навчила його цінувати поцілунок, який раніше здавався йому дрібною забавою, і все інтимне плетиво пристрасті, яке людство виробило від кам’яного віку й донині. Степан швидко проходив пришвидшений курс цієї сторони людського досвіду, що передається не підручниками, не настановами, а просто — життям. І водночас він звільнявся від книжкових пелюшок, в які був загорнутий його розум. Бо ночі дарували йому відчуття бездумного, а отже — справжнього життя, життя поза настановами, без обов’язків і нагляду, поза звітами і розпорядженнями. Вночі заплющувалося пильне око контролю, втихали обридлі голоси, що вмовляють, закликають і наказують, і, скинувши їх із себе, він пізнавав розкуту незалежність і нахабну силу життя, яке крізь тисячі гребель проносить свій безсмертний чар.

У її вмінні любити не було нічого награного, хоча слово «любов» було її улюбленим жартом.

Але іноді, серед пестощів, хлопець відчував у ній щось щире й невимовне, жар якогось внутрішнього полум’я, що на мить обпалював його й лякав. У такі хвилини йому здавалося, що він ніколи не зможе з нею розлучитись, що не зможе жити без неї, ладен був запропонувати їй покинути сім’ю і будувати з ним щасливу хижу на основі стипендії. Але вже за мить вона жартувала, і жодного обов’язку перед нею він не відчував. Йому подобались її жарти, пестливі, веселі прізвиська, якими вона його нагороджувала — ті дурні, але завжди приємні слова, подобались духмяні сигарети, які вона приносила, потайки забираючи в сина, і їхні легкі, безтурботні розмови. Мусінька ніколи не говорила з ним серйозно, ніколи не обтяжувала його своєю душею, і за це він мав би бути їй щиро вдячний, бо знати чужу душу — тягар надто важкий для власної.

Минув місяць безтурботного спокою — дні праці й ночі кохання, які поглиблюють і полірують свідомість. Почалися вже нудні дощі й сірі тумани, але дістатий зі сховку солдатський шинель добре захищав його на вулиці, а добротні юхтові чоботи не пропускали води. Його тілу в одязі було так само затишно, як і душі — в тілі. Усі тривоги стихли самі собою, без особливих зусиль з його боку, і він мчав уперед, немов стріла, випущена з тугого лука. Ця внутрішня спрямованість породжувала благословенний лад у голові, що наповнював його думки ясністю — не маревною, а світлою, тверезою. Отруйні, егоїстичні чи химерні мрії, здавалось, полишили його, і життя стало простішим, бо він зрозумів: ще далеко до підсумків. Небезпечний нахил до поспішних висновків, коли юнак, маючи за плечима лише перші два десятки років на землі, намагається встановлювати світові закони, в ньому поступився місцем зрілому бажанню поступово пізнавати життя й накопичувати його факти. Він став серйознішим, трохи гордим, мав вигляд тямущого юнака, що, хоч і молодий, а вже багато що знає, все розуміє і кожному пояснить, що, як і навіщо.

В інституті Степан ішов гігантськими кроками. Окрім навчання, він усе більше втягався в громадське життя студентства, яке в той час здебільшого ставилося до колективізму з байдужістю — через відчуття обов’язковості. Людина визнає привабливим лише заборонений плід — це біблійне повчання добре пасує й до політики. Для тих, у кого громадська жилка в крові, студентство того часу було хоч і малородючим, але ще неораним полем. Після кількох виступів на загально-студентських зборах Степана обрали секретарем студентського бюро спілки робземліс і членом інститутського бюро КУБУЧу. Він став до неможливого заклопотаним, діловим, ледь устигав виконувати всі обов’язки перед собою та громадою.

На вечорі, організованому КУБУЧем в актовому залі інституту на користь незаможних студентів, окрім виступів запрошених артистів, вирішили поставити ще й «живу газету», і Степан раптом згадав про своє оповідання «Бритва», що валялось у чернетці без мети. Діставши згоду, він трохи його вичистив, загострив — і виступив зі своїм твором перед публікою.

Хвилювався тільки спочатку, але швидко опанував себе, відчув, як напружено слухають, упіймав ритм читання і рівно, виразно довів твір до кінця — без зайвого пафосу чи пауз. Йому аплодували не менше, ніж запрошеному з опери тенору. Хтось навіть кинув йому квітку, яка, не долетівши до сцени, сумно впала на підлогу. Але він не визнав за потрібне піднімати цей перший лавр із вікна своєї майбутньої слави.

Загалом до свого успіху він поставився дуже стримано, і коли один із учасників «живої газети», студент останнього курсу Борис Задорожний, гаряче його похвалив і почав питати, чи ще щось він писав, Степан похмуро відповів:

— Нема часу на ці дурниці.

— Даремно, — сказав Задорожний. — Що нас чекає після інституту? Завод, контора — і край. Порости мохом. А писати оповідання — це ж прекрасно! Я от тільки хвилинка вільна — і читаю...

Степан не погоджувався. Оповідання — це порожнеча, розвага. Без них можна жити. І між ними виникла невеличка суперечка про літературу, яку Степан люто заперечував, а Борис — щиро захищав.

Та вже вдома Степан за тиждень написав іще два оповідання. Студент Задорожний, що так привітно сприйняв його перші спроби, став добрим його товаришем — чи не саме через це? — і Степан звертався до нього і за порадою, і просто заходив у гості. Доля цього веселого, обдарованого хлопця була переповнена злиднями й прикрощами. Йому не пощастило народитися в родині священика — і хоч той помер років десять тому, ця пляма все ще липла до його імені. Двічі його виганяли з інституту за «непролетарське» походження, і двічі він поновлювався — бо за особистістю був бездоганний. На п’ятий рік навчання він дійшов до третього курсу і дістав посаду нічного сторожа в комгоспі, вважаючи себе щасливцем.

Навесні він мав завершити навчання за спеціальністю «цукрова промисловість». Степан відчував до нього щиру симпатію і довіряв його літературному смаку. Борис став його першим щирим читачем і критиком.

— Ану, послухай, — казав Степан, розгортаючи пачку паперів.

Борис слухав і схвалював.

— Це я так, між іншим, — знижував голос Степан.

Так він написав із півдесятка оповідань на повстанську тематику — легко, швидко, трохи недбало, але з захопленням.

— Та чого ти їх маринуєш? — спитав Борис. — У журнал подавай!

— Е, ти нічого не розумієш!

І Степан розповів йому, як колись написав перше оповідання, як уже збирався називатися благородним Стефаном — і як суворий критик остудив його запал.

— Література — річ делікатна, — серйозно підсумував він. — Треба мати руку. А то — й не підступайся. Тому й письменників мало, я думаю.

— То ти, виходить, вважаєш це посадою?

— Щось на кшталт.

— Дурень.

— Та й нехай.

Борис засміявся:

— А звідки ти придумав — Стефан?

— Король був такий... чи що.

Відтоді Борис прозвав його Стефочкою.

Одного вечора, коли Степан старанно розв’язував завдання з валют і рахував, скільки золотих карбованців у індійській рупії, якщо в ній стільки-то фунтів стерлінгів, — тобто коли він був зовсім далекий від дійсності й усього, що його оточувало, — до кухні зайшов Максим у дуже схвильованому стані.

— Я маю з вами поговорити, — промовив він сухо.

Його голос тремтів, зморшки на лобі сіпались, і Степана охопило передчуття чогось огидного. Він з жахом здогадувався, про що піде мова.

— Ви — нічний злодій, — сказав Максим, ставши край стола.

— Що?

— Ви — нічний злодій, — повторив Максим, упершись руками в стіл. — Ви злодій.

Степан схопився, наляканий тихим, стислим тоном.

— Про що ви говорите?

Але Максим раптом хитнувся й, нервово змахнувши рукою, вдарив його в обличчя — поспіхом, кулаком просто в губи. Не сильно, але принизливо. Степан відчув це, як хльост по голому тілу. Його лице налилося кров’ю, він спалахнув і, відкинувши стіл, кинувся на Максима, збив його на ліжко.

Якийсь час він гамселив його кулаками, грудьми, головою — не тямлячи себе від люті. Потім зупинився, блимаючи очима, намагаючись розігнати червоні плями з-перед зору. Відкинув назад розпатлане волосся, накинув шинель, кашкета — і, хитаючись, вийшов з хати. Пішов геть — розхристаний, розбризкуючи калюжі, тремтячи від гніву. Цей виродок ударив його в обличчя! Може, він хотів би дуелі? На шаблях? Пістолетах? Який благородний лицар — мамин син!

Він із п’яним задоволенням згадував, як гамселив кривдника, як душив його, ламав, і водночас жалкував, що не довів справу до кінця. Вбити б гадюку! Потовкти! Бо палаюча образа була не єдиною — його спокій зруйновано, матеріальні засоби втрачені, коханка пішла. І чим ясніше він це усвідомлював, тим дужче зростав гнів — глибокий, безпорадний, що стискав груди. Він сам став ходячою люттю, і якби хтось тоді його зачепив — напевне, дістав би в шию.

Добігши звичною дорогою до Хрещатика, Степан змушений був зупинитися і подумати, де ночувати. Вибору, власне, не було — він попрямував до Бориса на Львівську вулицю, за Сінний базар.