Чёрная рада Страница 20

Аж дивно стало моєму козакові, що то чоловік зможе, як захоче! Химерний той Іванець морочив голови людські, мов не своєю силою: ніби чарівник-чорнокнижник ходив він поміж миром, сіючи свої чари.

Загадавсь Петро, згорьований через лиху українську долю; забув, чого й прийшов сюди, в Романовський Кут. Як ось ударили в бубни, а скрізь по віщовому місцю почали гукати окличники: “У раду! У раду! У раду!”

Усі заметушились і почали тягтись туди, де били в бубни. Люди поспішали на раду — всі брати козачі.

— Чого це б’ють у віщові бубни? — питає один братчик другого, пробираючись крізь натовп.

— Та хіба не знаєш? — відповідає той. — Судитимуть Кирила Тура!

Схаменувся тоді Петро і пішов слідом за двома запорожцями, не відстаючи від них до самого судного місця. Пощастило йому так добре стати, що через козацькі голови було чітко видно. Посеред судного круга стояв Кирило Тур, з опущеними очима, а довкола нього всі братчики. Миряни теж штовхалися вперед, бажаючи побачити запорозький суд, але не кожному дозволяли прибратись до центру. Стояли тісно — в три ряди, притиснуті плече до плеча, і хоча городове козацтво з мещанами й простотою напирало ззаду, ні п’ядь не відступили. Хто прагнув щось побачити або почути — робив це здебільшого через чиясь голови; багато людей вилізло на дуби, звідти спостерігаючи.

У першому ряду Петро помітив Брюховецького з гетьманською булавою. Над ним військові хорунжі тримали бунчук і хрест-корогву. Біля нього праворуч стояв військовий суддя з патерицею, а зліва — військовий писар з каламарем за поясом, з пером за вухом і папером у руках; далі по обидва боки — довговусі січовики. Ці вже, хоч і не обіймали владних посад, але їх слово на радах мало вагу. Не один був кошовим, і тепер їх поважали як батьків. Було їх п’ятеро, як п’ять сивих голубів, голови опущені вагою дум. Курінні отамани та старшина завершували перший ранок в центрі кола. Усі були без шапок — так повелось у судному місці.

Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пугач. Вийшовши з ряду, поклонився на всі чотири боки низько, потім зробив особливий поклон гетьманові, дідам, отаманам — і заговорив голосно й урочисто:

— Пане гетьмане, ви, батьки, ви, поважні отамани, і ви, братчики, доблесні товариші! Ви, православні християни! На чому тримається Запорожжя, як не на стародавніх, предковічних звичаях? Ніхто не знає точно, коли почалося козацьке лицарство. Воно розпочалося ще за наших славних пращурів-варягів, що марки за собою залишили. Ніхто з козацтва не зганьбив тієї слави — ні козак Байда, що висів у Константинополі на залізному гаку, ні Самійло Кішка, що страждав 54 дні в турецькій неволі — зганьбив її тільки один ледащиця, один паливода, а він стоїть перед вами!..

І взяв Кирила Тура за плечі й розвернув перед усіма.

— Дивись, — каже, — бісів сину, в очі добрим людям, щоб інші мали урок!

— А що ж цей негідник учинив? — відновив свою промову батько Пугач перед громадою. — Учинив так, що лиш «пфу!» скажеш! І сорому наробив народові на роки. Пане гетьмане, батьки і отамани, братчики! Подумайте, порадьтесь і скажіть — як позбутися цього сорому? Який вирок ледачому пакостникові оголосити?

Ніхто не рвався висловитись; усі чекали слова гетьмана. А діди кажуть:

— Говори, батьку гетьмане; твоє слово — закон.

Брюховецький, похмурий, відповів:

— Мої рідні батьки! Що зможу вигадаю розумом своїм убогим? У ваших-то сивих головах увесь розум — ви знаєте стародавні звичаї й порядок. Судіть, як вважаєте за потрібне. Моє діло — махнути булавою, й нехай буде так, як буде. Недарма я вивів вас із Запорожжя на Україну: накладайте порядок за стародавнім звичаєм, судіть і карайте, як вважатимете за потрібне. Я свій розум не покладаю на ваш. Ми всі перед вашими сивими чупринами — діти й дурні.

— Ну, коли так, — кажуть діди, — то що довго вагатися? До стовпа й киями!

Гетьман махнув булавою. Віщове колесо заворушилось.

Ради кінець.

Кирила Тура зв’язали мотузками і повели до стовпа, що стояв неподалік. Прив’язали його так, щоб могло обертатися тіло — лиш праву руку залишили вільною, щоб бідоласі можна було узяти ковш і випити меду чи горілки; бо так було у тих дивних низовців: коло стовпа ставили діжку з горілкою й кошик зі калачами — щоб, підсолодивши гірку хмільом смерть, не так тяжко було кінчати життя, і щоб козаки охоче брались за киї. Там лежала купа кийків. Ішов кожний братчик: підніме ковш меду або горілки, закусить калачем, візьме кий — і ударить по спині винуватого — йде собі далі. “А вже як сім раз битимеш киякою, то хліба більше не їстимеш”, — казали старосвітські люди. Рідко хто проходив повз, не торкнувшись ковша — було це як випробування, мов помазання. Тільки, щоб достоїнно встати перед товариством, треба було бути не простаком. Правда, й Кирило Тур був серед провідників на Січі, козак-душа, але вина ж його була тяжка: такої нетерпимості, як це скаканье в гречку, не було, здається, у козаків. Тому й братчики, хоч жалували його, не хотіли дозволити розмноження гріха серед молоді — брались за кий. Але як згадають стару історію, скидали руки — і йшли геть.Та ще до того вберігав Кирила Тура його побратим Богдан Чорногор. Він, обходячи стовп, одного вмовляв проханнями, другого поприкав: так що, знаючи Чорногорову завзятість, бралися боятись і йти. Благаючи отамана з кривавими сльозами, Богдан оберігав Тура — бо в Січі було таке братерство.

Якось підходить просто до стовпа батько Пугач. Чорногор не смів його ні словом утихомирити. Як молодий цуцик, що ховається перед старим батьком, так прикутстав відсторонитися. Пугач підійшов, випив ковшик горілки, похвалив хороший напій, закусив, узяв кийку в руки.

— Повернись, — каже, — сину!

Кирило обернувсь — і отримав разюче від Пугача по спині, аж кістки захрумтіли. Проте не зморщився і не застогнав.

— Знай, ледащице, як шанувати козацьку славу! — сказав Пугач, кинув кий — і відійшов.

Спостерігаючи з відстані, Петро подумав, що не довго протримається Кирило Тур під такою “газарнею”. Йому стало шкода недбалого; наблизився до нього, спитати, може, має якесь вістя для мами чи сестри.

Побратим Богдан Чорногор думав, що Петро хоче випробувати силу плечей Тура; схопився за шаблю та сказав:

— Морене! Я не допущу, щоб кожний заходячи насміхався з мого брата! Хватает своїх братчиків.

— У тебе ж мабуть також багато в голові смутку! — сказав Кирило Тур. — Відпусти його — це добра людина: не втопить тебе в багні, а, може, й витягне. Будь здоров, брате! Подивись, як лікують у нас гостей? Це вже не гарячі млинчики, брате! Давай вип’ємо ковшик меду — щоб не так було гірко.

— Пий сам, — каже Петро, — я не буду, щоб ваші діди не наказали мені кийком.

— Добре, — говорить Кирило Тур. — А я своє вип’ю.

— Що сказати матері і сестрі? — ще питає Петро.

Взгадуючи про матір і сестру, Кирило Тур схилив голову, потім заспівав напівголосом у риму:

Ой котрий, козаченьки, буде з вас у місті,

Поклоніться старій неньці, нещасній невісті:

Нехай плаче, хоч плаче, хлопець їх не вернуть,

Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче в мить.

— Оце знаємо й справді, превражий сину! — каже, підходячи, один січовий дід; за ним ще троє. — Не сподівайся, — мовить, — що тебе обігнали молоді; ми й самі влаштуємо тобі “до пуття”: дай лиш ковшик горілки.

Він узяв ковш, випив, похропів, узяв кий — і сказав:

— Як вам здається, батьки? Я думаю, дай йому по голові й пущай пропаде ледаща рожа.

— Ні, брате, — промовляє другий дід, — жоден з нас не потерпить бита винуватого по голові. Голова — образ Божий: гріх бити її киякою. Вона не винна — з неї не йдуть злочини. Серце породжує думки про вбивства, перелюб, крадіжки... а голова не винна.

— То що ж, брате, — мовить третій дід, — коли його не поб’єш дубиною по тому серцю? А плечі києм — не виломиш. Шкода відпускати таку служню: і так ЗПіль перестає бути славною.

— Слухайте, діди, — каже четвертий, — якщо Кирило все витримає — відпустимо: корисний козак.

— Корисний? — мовить Пугач, проходячи мимо. — Та нащо він той гріховодник православному християнству? Бийте його, сину бісів! Шкода, що я не можу вже брати кий — я б тупив його, поки ковш не спорожнів. Бийте, діди, мерзотного сина!

Діди один за одним пили по ковшу горілки, брали кий і били Кирила Тура по плечах. Сила в їхніх старих руках ще була — аж плечі тріщали. Інший упав би давно, а Тур витримав усі чотири удари, не похитнувся; навіть після того жартував із гостем:

— Добре, — мовить, — пляж в нас у січовій лазні, жодних нарікань! Після такої припарки не болітимуть плечі й спина.

— Що сказати паніматці? — ще питає Петро.

— А що ж їй сказати? — відповідає Кирило Тур.