Чёрная рада Страница 18

"Заведу про неї річ із запорожцем!" Да й натякнув про Лесю.

— Ге-ге-ге! — каже, зареготавши, запорожець. — Невже ти й досі не вибив з голови тієї дурниці?

Мені здавалось: достатньо було випустити чоловікові піввідра крові — щоб одумався. Але ні! Мабуть, вас, няньки, з малих літ годували кашею, щоб навіть сивим волоссям чоловік липнув до баб!

— А ти, ворожий придира, — сміється Петро, — невже б занедбав дівчину, за яку бився, як скажений?

— Пфу! — плюнув з серця запорожець. — Задумав би про таку дрібницю! Коли б була хоч копа таких дівчат, — ім’я Богу! — усіх віддав би за люльку тютюну!

Козакові полегшало на душі.

— Ну, куди ж, — каже, — оте ти йдеш?

— От бач: божий чоловік велів мені прогулятися по пущі, а мої баби — сестра моя, та мати, що в хаті, — не вірять, що я виздоровів. Але сьогодні я їм доведу: осідлаю коня, поїду полем так, щоб навіть ворогам стало тяжко, як каже Черевань. А що пак Черевань?

— Тут із нами у Гвинтовки, — каже Петро.

— Так ми з тобою сусіди, — сказав запорожець. — Ну, братику, будемо ж тепер жити мирно — коли хоч одна душа на Україні поживе спокійно? А поки що підемо у хату та поснідаємо.

Петро той дозвіл прийняв. В хаті вже метушилась стара мати біля печі: пекла млинці на сніданок.

— Ось і моя ненька старенька, — каже Кирило Тур, і звертається до матері: — Якщо можна знати, хто то за козак, так то він сам, що колись раз нас із ним нашпигували під Києвом.

А Петрові шепче на вухо:

— Я не скажу, що не якийсь ворог нашпигував мене гостріше, ніж ти; а то вони подивляться на тебе, як на біс. Ці баби не в змозі зрозуміти, що сьогодні можна рубатись на межі життя, а завтра — гуляти братерськи. Не знають, як бачать світ. Кажу: баби.

Стара матінка радісно зраділа знайомому гостю, й миттю подала на стіл гарячі млинці, шмат сала, миску сметани та пляшку перцївки.

— Ось як мене втішив Господь на старість, — каже до гостя. — Не думала я більше бачити мого синка, мого ясного сокола!

І ніжно обійняла голову Тура, поцілувала в чуприну.

— Стривай, мамо! — сміється запорожець. — Ти наче все життя тільки цим і займалася — няньчила зі мною.

Боюсь, людям мене через тебе остогидну. Скажуть: "Іди геть — нам таких мамій не треба!"

— А ти ще й досі думаєш про ту прокляту Січ? — запитала мати.

— Пані моя! — закричав запорожець. — Не відпускай язика з місця, якщо хочеш, щоб я прожив у вас хоч півдня!

Як можна проклинати славне Запорожжя?

— Щоб тобі догадило! — каже крізь сльози мати. — Воно забрало в мене, як суха земля, чоловіка — не знайшла щастя замолоду, а тепер забере й сина — і не пізнаю щастя вже в старості!

— Що вдієш із цими бабами! — сміється Кирило Тур. — Для них щастя — чортзна-що! Дай нам, мамо, по чарці — може, розвеселимось. А Січ незабаром — в Романовському Куті. Правда, й для брата ваша хата щось з того — та, може, навідаюсь інколи, ще й гостинця привезу.

— Не треба мені гостинця кращого, ніж ти сам, сину мій коханий! — каже мати.

— Чому не Маруся? — відповідає Тур. — Але створений козак не для того, щоб млинці втирати.

А млинці важливі — нічого сказати, важливі!

Як він так сказав, під вікном затупотіли коні, й хтось голосно згукнув, по-запорозьки:

— Пугу! Пугу!

Жінки затремтіли. Хоч зустріч з пуганням не вперше, але ніколи так страшно не було.

— Ох, моя матусю! — закричала сестра Тура. — Чого ж мені таку тривогу принесло? Хто то, мій братику?

Запорожець понуро:

— Це вже, сестро, приїхали по мою душу.

— Ой, біда! — заквилила мати. — Що ж ви з ним хочете вдіяти? Не залишайте мене самотньою в старості!

Та батько Пугач навіть не глянув на неї, підійшов до Кирила Туря:

— А що, дітище вороже! Встав уже на ноги? Поїхав, хто товсту мармизу носив? Поїхали-но ми до коша — на розправу.

Думав, ми дарма шапкою талярів засипали божого мужа?

Паскудник ти негідний!

Погасиш сьогодні в нас сором, що натворив, — бий всім господа! Усидай, сину, сідлай коня! Сідай, бо мене чекати довго!

Мати й сестра Кирила впали на землю й припали до ніг батька Пугача, голосно плакали, молили щоб не забрав останньої радості.

— Геть із дому, до нечистої матерії! — кричав запорожець. — Чого сновигаєш передо мною? Я не суддя: товариство з ним розбирається!

Тоді Кирило Тур підвівся й весело промовив:

— Що ж ти, батьку, поспішив? Побачив — жінок налякав! Але ж у тебе була мати — не вовчиця... Сідайте, підкріпіться, чим Бог послав, я ж осідлаю коня, вдягнуся — і вирушимо. Мамо, сестро — досить вам журитися! Чи не знаєте ви жартів запорожців?

Наш брат і жартує так, що до сліз доведе.

Мати й сестра нічого не знали, вірити чи ні Туреві, але стали трохи спокійніші. Дивилися мовчки на грізного гостя й суворого Пугача, чи не пом’якшить він свого тону. Та ні, брови дідугана ще суворіші. Поглядом він стежив за Кирилом, як орел — за ягницею.

Кирило Тур нібито цього не помічав.

— Чого ви поспішили? — питає він. — Батько пошуткував, а ви вже й душі втратили. Давайте-но гарячих млинців, я вас частуватиму перцівкою. А казав я сьогодні конем поганяти. Ну, приїхали козаки — і годі. Але вже розпустили чутки.

Ех, бабська натура! Ще й просять — залишитися з ними жити. Що то за життя козакові з такими плаксами!

Пугач сів за стіл, благословився й почав їсти. Показавши на чуру, і той сів поруч і почав снідати.

Кирило Тур вийшов у двір, звів свого коня звідти свистом. Кінь реагував відразу, мов хазяйський.

Кирило Тур збирав зброю, а щоб заспокоїти паніматку, що наче в нього нема суму, викрикує під вікном козацьку пісню:

Ой, коню мій, коню!
Заграй підо мною
Та розбий тугу мою;
Розбий, розбий тугу по темному лугу
Козакові та молодому...

Пісня лише більше розпалила смуток старої неньки. Вона лишила дочку біля печі, сіла за стіл і так гірко заплакала, що навіть суворе козацьке серце дида трохи пом’якшало.

— Не плач, мамо: марно сльози лити, — промовив Пугач.

А Кирило, проходячи мимо вікна, знову заграв той же сумний мотив своїм голосом:

Ой, згадай мене, моя стара нене,
Як сядеш увечері їсти:
Десь моя дитина на чужім шляху,
Та нема од неї вісти!

Сковорода впала на підлогу в сестри Тура. Бідолашна дівчина кинулася до матері, обійняла та й зірвалася з гірким плачем:

— Мати моя, серденько! Що ми ж тогди будемо в світі, як не стане нам Кирила?

Мати схлипує, сліз не бачить і слова мовчазно промовляє.

Аж ось з'явився Кирило, ніби веселий молодець, готовий до весілля. Побачивши плач й обійми, став у центрі хати, підняв плечі, руки розпростер і каже:

— Ну що ви з цими бабами! І млинці вже забули! Хіба мені самому пекти для пана отамана? Досить вам плакати!

Я ще повернуся, як пусто в світі — і знову буду між вами, ви, хто не вміє сміятись!

— Підперізуйся, — каже Пугач,— я чекатиму недовго. А що за чоловік перед нами? — звернувся до Петра.

Той мовчки спостерігав за подіями. Назвав своє ім’я й прізвище.

— А! — каже Пугач.— Син того навісноголового попа, що скільки не лізе не в свої справи.

Ось ми вам ніс громом утремо: Іван Мартинович уже під Ніженем; він вас навчить, як панувати й гетьманувати!

Петро хотів щось відповісти мужиковатому дідові, але довга хвороба остудила його кров: кращим було мовчати, ніж сперечатись без толку зі старим запорожцем.

Кирило Тур швидко вдягнувся, Пугач із чурою став, помолився до ікон, подякував за їжу та вийшов з хати.

Кирило Тур поклав чарку матері й каже весело:

— Прощавайте, мамо! Прощай, сестро! Прощай і ти, брате! — обернувся до Петра й пішов чередою.

Мати й сестра думали, що бачать його востаннє; бігли до дверей, хотіли обняти, але він вже сів на коня, крутив його з усієї сили — ні мама, ні сестра не наважились схопити за повод чи стремена.

— Коли ж тебе, брате, чекати нам у гості? — спитала сестра. А він у відповідь:

Тоді я приїду до вас у гості,
Як виросте трава на помості.

Стиснув коня в остроги — і полетів з двору, наче вітер. За ним рушив і батько Пугач із чурою.

А бідолашні лишилися в хаті, і знову загукали, наче радилися з мертвим.

— Не вбивайтеся, паніматко, — каже Петро, — може, ще все буде гаразд.