Через кілька хвилин спів закінчився, усі повернулися до старших гостей, а я один попрямував у квіткову кімнату за дівчиною.
— Добрий вечір, панно Маню, — тихо привітався я з нею вдруге. — Ми не бачилися майже три дні. Але ви сьогодні виглядаєте блідою.
— Я змерзла, — відповіла вона й несвідомо здригнула плечима, ніби її пройняв холод.
— Від чого ж? — спитав я з тривогою.
— Від музики, — сказала вона, уникаючи мого погляду. — Нестор і я завжди відчуваємо холод від прекрасної музики. О! — додала схвильовано. — Наталя співає дивовижно, саме так, як того прагне душа. Вона володіє голосом, наче чарівною силою своєї особистості. Не дивно, — прошепотіла, озирнувшись, хоча в кімнаті, крім нас, не було нікого, — що Нестор її так безмежно кохає. Я теж люблю її.
— За спів? — поцікавився я. Вона ледь усміхнулася.
— Не знаю. Може, й за спів. Але найбільше — за внутрішню силу її натури. Мені здається, і мій брат підкорився цій чарівності. А я, хоч і жінка, теж її прихильниця. Бувають миті, коли, дивлячись на неї, я відчуваю, що теж не можу опиратися її впливові. Відмовити їй щось — майже неможливо.
— Не дивіться на неї надто, — попросив я. — У цій дівчині є щось небезпечне для моєї простої душі, хоч довести це фактами й неможливо. Її усмішка, яку доктор Роттер влучно назвав німецьким словом "bizarr", часом ранить мене. Прошу, не піддавайтеся її силі.
Маня злегка знизала плечима.
— Ви бачите привиди серед ясного дня, пане Олесь, — мовила вона спокійно. — Я знаю Наталю давно. Вона добра й гарна людина, лише часом загадкова й закрита.
— Може, й справді я бачу привиди, — відповів я повільно. — Та іноді мені так хочеться взяти вас і вашого брата під свою опіку, що, мабуть, здивувало б і вас. Одначе розумію, що це даремно: ви маєте власний аристократичний шлях, з якого не зійдете. Наталя ж — ваша повна протилежність. Дивно, Маню, — продовжив я, — ви з братом надзвичайно чутливі, м’які, наче шовк, і водночас іноді такі тверді й непохитні. Звідки ця суперечність?
Вона тільки усміхнулася у відповідь.
— Інші люди теж кохають, — додав я, — і теж підкоряються чужій силі, може, ще більше, ніж ви з братом.
— Так, як ми? — здивовано глянула вона.
— Не сприймайте моїх слів як докору, — поспішив я пояснити. Вона ледь похитала головою.
— Ви сьогодні якийсь незвичний, пане Олесь. Намагаєтеся вивести мене з рівноваги? Навряд чи вам це вдасться. Я вирішила бути спокійною й доброю. Пані Міллер ще зранку так мене налаштувала.
— І чудово зробила, — мовив я. — Але, попри це, здається, що вас щось непокоїть. Ви почуваєтесь недобре?
Вона заперечно хитнула головою, але куточки її вуст зрадили болісну напругу.
— Я розумію, — тихо промовив я. — Ви сказали, що змерзли від музики, але я вам не вірю. Щось сталося. Я не бачив вас три дні і відчуваю це. Щодня чекав на ваш візит до моєї матері, якого й вона сподівалася, і щоразу марно. Чи шукати причину в тій прикрій історії з моєю матір’ю? Маню, — я зробив крок ближче, — не можу уявити, щоб, довіривши мені свою таємницю, ви хотіли принизити мене чи мою матір. Чи не так?
Вона твердо похитала головою.
— Ні. Слава богу! — полегшено видихнув я. — Я знав: ви не з тих, хто отримує задоволення, принижуючи інших. А тепер, спираючись на ваше бажання бути сьогодні доброю і спокійною, я прошу відповісти на одне: чи допоможете ви мені виправити кривду, завдану вам і вашій матері?
Маня злякано дивилася на мене.
— Не дивіться так, — лагідно мовив я. — Ви ж самі знаєте: навіть найсміливішому не спаде на думку вимагати від вас неможливого. Я тільки питаю, чи хочете допомогти мені залагодити те, що зробила моя мати.
Вона мовчала.
— Скажіть просто "так" або "ні". Не мучте мене мовчанням, — благав я.
— Так, — нарешті вимовила вона, ніби всупереч власній волі, і одразу відвернулася, прагнучи уникнути дальшої розмови.
Я легенько торкнувся її руки.
— Зачекайте, панно Маню, я ще не все сказав. Час у нас обмежений.
— У нас обох? — спитала вона.
— Так, і в мене теж, — відповів я. — Один мій близький друг, який затримався в дорозі до Б., нині гостює в мене. Його мати при смерті, і він виїжджає завтра зранку. Я обіцяв провести з ним кілька годин цієї ночі. Якби не ви й пані Міллер, я провів би цей вечір з ним. А ви?
— Ми за кілька днів від’їжджаємо остаточно, — тихо промовила вона.
Я не приховав здивування.
— Як так? Адже Нестор казав, що, можливо, затримається довше, аби встигнути на заплановану прогулянку до "Чортового млина" на орхідеї.
— Ми тільки чекаємо на гарну погоду. Щойно вона настане, вирушимо на прогулянку, а вже наступного дня поїдемо. Так буде найкраще.
— Чому саме так швидко?
— Бо тоді швидше віднайдемо те, чого шукаємо, — відповіла вона.
— Можливо, не кожен із вас шукає того самого, — зауважив я.
Маня відвела погляд у темряву за вікном і тихо сказала:
— Усе одно кожному з нас потрібен спокій і душевна рівновага.
У цей момент у дверях з’явився доктор Роттер і, привітавшись, передав запрошення від господині на чай. Його погляд трохи здивовано зупинився на нас, але він не сказав нічого. Ми разом пішли до їдальні.
Півгодини потому я помітив, як Нестор вийшов на веранду, що вела до саду. За ним тихо пішла й Маня. Коли вони довго не поверталися, я попросив у пані Міллер шаль і рушив слідом. Вони стояли поряд: він, закинувши руки за спину, вона — сперта на двері. Мовчки дивилися в ніч. Дощ уже стих, місяць визирнув крізь хмари, а стежки старого саду сріблилися від світла, немов посипані дрібним білим піском.Я підійшов ближче. Вони здивовано озирнулися й поступилися місцем.
— Милуємося небом, — першим озвався Нестор. — Маня певна, що завтра буде сонячно, а я все ще сумніваюся.
— Якщо ні — почекаємо, — лагідно сказала Маня. — Але я впевнена: ранок зустріне нас ясним сонцем.
— Ви казали, що вам холодно, а тепер стоїте під нічним небом, — докірливо мовив я й накинув шалю їй на плечі.
Вона ледь здригнулася, ніби від несподіваного дотику, й повернула до мене бліде обличчя.
— Дякую, пане Олесь, — тихо відповіла вона. — Але ми йдемо в дім. У великій залі на Нестора вже чекають дівчата, щоб продовжити гру. Я піду за ним. Чи не приєднаєтесь до нас?
— Ні, панно Маню, — відповів я, рушаючи за ними. — Ліпше послухаю вашу гру на фортепіано, хоча маю лише годину перед поверненням додому.
— Сьогодні я б воліла сама слухати музику, — тихо мовила вона. — Хотіла б, щоб хтось заграв щось справді глибоке й красиве.
— Тут немає нікого, хто грає так, як ви, — відповів я. Вона не відгукнулася, лише на мить приклала руки до скронь, глибоко зітхнула й запитала:
— Тоді підете зі мною?— Ні, на довгу гру не маю часу, — відповів я серйозно.
— То ходімо, — сказала вона, озирнувшись. Ми ввійшли до невеликого салону, тоді як решта подалися до просторої «великої зали», де колись, мабуть, проводили гучні лісничівські бали. Тут нікого не було, і Маня сіла до фортепіано.
— Що зіграти вам, пане Олесь? — спитала вона, поглянувши на мене своїми допитливими, світлими очима.
— Що забажаєте, — відповів я й, сівши неподалік, схилив голову на руки, як недавно Нестор під час співу. Вона почала грати Бетховенову «Місячну сонату» op. 40. Цього вечора її виконання було іншим: тихим, повільним, немов боязким, зі стриманими, але глибокими акцентами на окремих нижчих звуках, що ніби окремо жили у загальній гармонії. Двічі вона повторила першу частину — обережно, ніби грала для хворого серця, розкриваючи глибинну, ніжну душу. Потім, мов попрощавшись з усією цією ніжністю, підвелася.
Я мовчав. У кімнаті стояла тиша, і лише крізь зачинені двері іноді долинав гомін голосів.
Раптом важкі дощові краплі забарабанили по шибках, і дерева загуділи від несподіваного шквалу.
Маня стрепенулася.
— Знову дощ, — промовила приглушено й тривожно глянула у вікно. — Ви знаєте, пане Олесь, — додала тихо, — після такого зливового вітру може статися повінь.— Знаю, — відповів я.
Вона кинула на мене несміливий погляд і, підійшовши до вікна, прихилила чоло до холодного скла. У кімнаті запала глибока тиша.
— Такий вихор має для мене дивну привабливість, — сказала вона, коли я мовчав.
— Мабуть, тому, що й у вас самій живе неспокійний елемент, — відповів я, наблизившись.
— О, ні, не в тому справа, — заперечила вона й гірко всміхнулася. — Просто зараз мені з цим вихором легко на душі.
— Він заспокоює вас? — запитав я й глибоко зазирнув у її очі. Вона опустила погляд і посерйознішала, ніби не наважувалась винести мого погляду.
— Панно Маню... — тихо почав я.