Правда, школа й товариство, до якого згодом потрапив Готліб, трохи згладили його дику натуру, але не змінили її. Вона проявлялася тепер рідше, ніж раніше, проте все одно спалахувала, варто було лише чомусь сильно штовхнути її ззовні.
Герман не одразу встиг придивитися до всього цього. Спочатку він не надавав цьому великого значення. Але вічна непорушність, бездіяльність і впертість дружини дратували його — гарячкового, неспокійного спекулянта. Часто він затівав із нею сварки, та все було марно. Вона іноді й відповідати не хотіла, або ж відповідала напівдобродушним, напівдурнуватим сміхом. Герман лютував і вибігав з дому. Такі сцени останнім часом траплялися дедалі частіше. Германові ставало все нестерпніше вдома, він почувався там, немов у м’ясній крамниці, переповненій запахом свіжини. Щось немов виштовхувало його з дому, та сам він не знав, куди подітися. Та пощастило йому, що він іще не зовсім ясно бачив, що за люди ті, з якими йому довелося жити, що за натури — його дружина і син! Пощастило, що він не розумів, чому вони такі дивні, примхливі, вперті, що вважав їх за здорових! Якби він знав, яка велика міра розумового порушення й психічної недуги сидить у їхній крові, він, напевно, не зміг би й дня провести під одним дахом із ними! Правда, життя й природа — дуже послідовні діячі, вони згодом таки показали йому й цей бік справи, але все ж глибше осмислення могло б пом’якшити той перелом, а то й узагалі скерувати все на спокійний шлях лікарської й психіатричної допомоги.
І тепер, у момент найбільшої сили роздумів і спогадів, яку тільки переживав Герман, він не затримувався надовго на картинах свого родинного життя — настільки йому все це набридло. Ще вчора у нього була шалена сварка з дружиною, в яку втрутився і син, що саме був удома. Герман тепер і не згадає, через що саме вони посварилися, але пам’ятав, що дружина й син так накинулися на нього, що йому довелося тікати з дому. Дружина лаяла, син — погрожував, посинівши від злості. Герман зі злістю сплюнув перед собою. «Проклята доля на таке життя!» — прошепотів він, беручись до роботи. Швидко перо заскрипіло по шорсткому сірому папері. Та роздуми ще не вщухли. Герман завмер на мить, дивлячись на великі стовпчики цифр, що тяглися перед його очима на аркуші.
— Для кого все це? — прошепотів він. — Кому це потрібно? А на це ж пішло все моє життя, всі мої сили!
Та ділова, практична натура в ньому озвалася миттю, і всі зайві роздуми враз стихли, поховалися, мов діти перед різкою. Герман встав, пройшовся по кімнаті, випив склянку води й знову сів до роботи.
Була одинадцята година. Сонце пекло, а вітер крізь вікно заносив до кімнати розпарений нафтовий сморід і безперервний шум, крики й гамір робітничого люду. Герман усе ще сидів і писав, не звертаючи ні на що уваги. Він свідомо хотів забити голову цифрами й рахунками, щоби відігнати погані думки.
Раптом двері до його кімнати грюкнули, і в отворі на мить, мов червона блискавка, промайнуло широке, розпашіле обличчя його сина. І от уже перед ним стояв Готліб — задиханий, укритий пилом, з блискучими очима і стиснутими кулаками.
— Га, — видихнув він і безсиллям повалився на канапу.
Герман, переляканий і здивований, витріщився на нього.
— А ти чого сюди прибіг? — спитав він за мить. Готліб не відповів. Було видно, що він прийшов пішки всю дорогу з Дрогобича, та ще й прийшов швидко. «Що ж таке сталося? Чого йому треба?» — подумки питав себе Герман, дивлячись на сина й чекаючи відповіді. Відповіді не було.
— Ну, то що ж там сталося? — спитав Герман м’якше. — Чого прийшов?
Останнє запитання враз підкинуло Готліба, мов електрична іскра. Він миттю зірвався й підскочив до батька.
— Гроші давай, чуєш? Гроші! — закричав він, хапаючи його за груди. — Дай грошей, мені треба — багато, чуєш!..
Голос насилу продирався крізь його пересохле горло. Руки тремтіли. Герман зблід від страху. Він не знав, що робити: кликати на допомогу чи пробувати вмовити сина спокійно.
— Навіщо тобі гроші? — спитав Герман спокійно. Він напружено намагався зберігати спокій, хоч відчував, як щось підступає до горла, ніби хоче його задушити.
— Треба! Треба! Не питай! — верещав Готліб, шарпаючи його. — Давай швидко, в тебе їх і так повно! Давай!..
Голос Готліба урвався. Герман подивився йому в обличчя, в очі… Боже! Що за дикість, що за страшна жадоба! Йому стало моторошно й гидко — немов не власна дитина перед ним, а якесь гадюче створіння доторкається до його тіла. Подив переріс у гнів. Одним махом він відштовхнув сина так, що той, похитнувшись, відлетів у куток до стіни.
— Що, — вигукнув Герман, тремтячи від гніву, — ти звідки? Що ти за один? Це ж ти так до батька з проханням приходиш?! А, ти насмілився на мене руку підняти? Не знаєш, що в Писанні сказано: «Зсохне рука, що піднеслась на батька!» І ти — по гроші? Кажи зараз: навіщо вони тобі?
Готліб, як впав на канапу, так і лежав, не кажучи ані слова. Він тільки раз глянув на батька — але тим ненависним, злим, затятим поглядом, що Герман замовк, сплюнув і, пройшовшись кілька разів по кімнаті, знову сів до роботи, більше не звертаючи на сина уваги.
Настала полудень. До кімнати зайшла служниця й повідомила, що обід готовий.
— Ідемо їсти! — кинув різко батько до сина. Готліб, не промовивши слова, встав і пішов до столу. Їв, як завжди — багато й жадібно, — але це вже не дивувало Германа. Його здивувало інше: з якою люттю Готліб пив склянку за склянкою вина, що стояло на столі. Герман бачив, як розпалювалися його очі, як рухались його грубі, темно-вишневі губи, але жодне слово не виходило з уст. Здавалося, він розмовляв, радився сам із собою якимсь нечутним голосом. Батько спочатку хотів заборонити синові пити так багато, але потім подумав: «Нехай — засне швидше, то все минеться». І справді, довго чекати не довелося. Ще за обідом сон зморив Готліба — він перекотився на софу й захропів, розкинувши руки й ноги, з широко розтуленим ротом. Він лежав перед Германом нерухомо, лише губи час від часу ворушилися, мовби потаємна розмова з самим собою не вщухала навіть уві сні.
III
Сонце вже хилилось до заходу. Його пекучі промені сипались іскристим градом на бориславські пагорби, розсипаючись по схилах сірої глини, вибраної з глибоких ям, розжарюючи тонкі дротяні линви, намотані на вороти, заломлюючись і виблискуючи всіма барвами веселки на калюжах і потічках, брудна вода яких була вкрита зверху густою, плинкою нафтою. Ясне, безхмарне небо палало над гарячим Бориславом і виглядало так само сірим, як і вся зруйнована околиця. Вітер жодного разу не ворухнув повітрям, не приніс холоду, не розвіяв важкого, густого смороду, що, виходячи з ям, з глини, з потічків, з брудних складів, нависав хмарою над Бориславом і здавлював груди. А ще й гори, знедеревлені, покриті лише чорними, стирчачими пеньками або зовсім вигорілими кам’янистими галявинами, доповнювали враження цього сумного пейзажу. Голоси, які зранку лунали й зливалися в один безмежний гамір, що заповнював усі закутки Борислава, — тепер стихли. Якась сонна мертвота осіла довкола. Тільки ріпники в засмальцьованих сорочках, самі вимазані по очі, ліниво вертіли вороти біля ям, та теслі рівно били сокирами по дереву, мов глухі дятли. Кожен рух, кожен звук, що його можна було почути — все це нагадувало швидше повільний, млявий гуркіт і рух якоїсь гігантської машини, тільки колеса, зубці, муфти й гвинти в тій машині були живі люди з плоті й крові. Думка, не знаходячи нічого привабливого ні на землі, ні над землею, мимоволі пірнала в темну, страшну глибінь, де зараз, у цю саму хвилину, мучаться, працюють, риють тисячі людей, де вирує робота, живе чи згасає надія, бореться життя зі смертю, людина — з природою. Скільки сумних зітхань, тривожних думок, гарячих молитов, п’яних вигуків лунає з-під землі — але на поверхню не пробивається нічого, крім задушливого смороду, все пожирає земля, глибінь, пітьма — мов той стародавній божок, що пожирав власних дітей. А сонце палає в небі, мов розпечена залізна куля, і здається, навмисно хоче якнайшвидше випалити всю силу, всі живі соки з тих чорних, змучених ріпників і з тих голих, спустошених, тільки чорними пеньками встелених гір.
Герман Гольдкремер сьогодні після обіду не міг заснути й на мить — так розворушили його різні враження дня. Він вийшов зі свого помешкання й пішов на Новий Світ, де були найбільші й найприбутковіші з його ям. По дорозі він проходив повз багато чужих діл, але не оззирався, силувався нічого не помічати, не втручатися ні в що, бо відчував, як кожна, навіть найзвичніша річ тривожить його збуджені нерви. Він був наче в гарячці, коли будь-який, навіть легкий дотик здається хворому тяжким ударом. Герман сам не розумів, що з ним сьогодні відбувається. «Чи то я мало спав, чи застудився, чи що?» — бурмотів він сам до себе, відчуваючи в собі якусь дивну, незрозумілу зміну. Йому здавалося, що на все він нині дивиться якимись новими очима і що весь Борислав — це тепер якийсь інший, новий світ. Що це мало означати? Чому, приміром, худі, злиденні, чорні обличчя ріпників, що працювали біля ям, нині так боляче стискали серце, а зазвичай він навіть не звертав на них уваги? Чому їхній порваний, смердючий, засмальцьований одяг тепер обходив його значно більше, ніж грудки воску, які вони витягали з шахт? Звідки взялася в нього думка, що в тій ямі, мабуть, страшно сидіти — так глибоко й у такій задусі, цілих шість, а часом (на його ямах) і дванадцять годин? Яка невидима сила навела на нього питання: як же тим людям живеться вдома, якщо вони йдуть сюди за такий мізерний заробіток і страшенну нужду? «Мізерний заробіток», «страшенна нужда»... Так, саме ці фрази, з яких він не раз глузував, у правдивість яких ніколи не хотів вірити, тепер прорвалися з глибини його душі, як чорні хмари — передвісники бурі. Що сталося з Германом? Яким дивом він дійшов до таких рефлексій — він, твердий, практичний, розважливий *Geschäftsmann*, він, який мав досить жорсткості, щоб за найменше запізнення, за найменшу помилку чи різке слово штрафувати своїх працівників? Звідки тепер у нього такі думки? Хіба ж він не знає, що все це дурниці, *dummes Zeug*, як сам не раз казав іншим?
О, Герман знає це дуже добре, пам’ятає свої власні принципи. Але що поробиш — це була якась погана хвилина, коли подібні думки вдерлися в його голову.