Яблука з райського саду (збірка) Сторінка 18

А коли булькотіння припинилося, Ко­лайчуков почав міркувати, куди ж далі нести безцінну ношу? Дійшовши до болотного берега, ще встиг забачи­ти, як трясовина засмоктала останні парашутні куполи. Збагнувши нарешті, що на цьому збройна частина боротьби закінчилася, що лишився на самоті з цією не­привітною місциною, блискавично закопав парашута й амуніцію. Погруддя ж закопати не наважився, через пер­сональну відповідальність за нього, а також чималі габа­рити, бо завдовжки з китель.

Потім щосили шарував свою уніформу мохом, гли­цею та живицею, доки вона не набула вигляду цивільної одяганки, ще й для переконливості пооддирав погони й галуни, лише після цього пригадав інструкцію: примос­тити лямками на спині реліквію, рушати на явку. Відно­вивши в пам'яті карту, подався вірним азимутом.

Коли він прийшов до ввіреного йому належного містечка Абапольни Грабяні, то побачив, що явки немає. Як не було й самого містечка. Звісно, дивно, бо на карті воно було чітко позначене. Незважаючи на те, що ідеократи з метою розкуркулення ліквідували його двічі, герготи, аби не допустити інфекцій, ретельно зрили залиш­ки стін важкою технікою, себто здійснили зачистку в буквальному значенні слова.

Не помітивши містечка, приголомшений Колайчуков сів перепочити. Й навіть пригадав, що голосить інструкція в такім випадку:

"Не знайшовши ввіреної явки, слід неухильно влас­норуч створити означену".

Озирнувшись і не помітивши ніякої прикмети для такого творення, він вирішив її відшукати. Відсапав­шись, рушив далі, вдаючи з себе простого мішочника, яких мусило бути за інструкцією чимало в окупованій зоні, він почав заучувати місцеві слова, видобувши їх з пам'яті: "вакуль", "пакуль", "магчімо", "пєвня гребєнь".

Правду сказати, він в глибині душі недолюблював тутешню мову через деяку нетотожність зі своєю рідною, яка була дуже, дуже гарною хоча б тим, що її ніколи не треба було вчити напам'ять.

Зате мішочник з нього був ідеальний, бо такого вели­кого мішка, як в Колайчукова, ніхто тут не тягав на собі з часів ще допопередніх окупацій.

Пройшов він багацько, однак траплялися йому все такі ж знелюднені поселення, не годящі для створення нового підпілля. І це його дуже дратувало, додаючи сна­ги тягти ношу.

Коли він нарешті побачив іржаву колію, то дуже зрадів – це було єдине творіння людських рук, ним зафіксоване. Щасливий, він посунув уздовж, сподіваю­чись надибати таки населений пункт.

На першій же станції Казєлєнькі, недіючій, бо відсутній, його загребли колаборити з числа колишнього партактиву. Колайчуков застосував місцеву мову, однак вони одштовхнули його й почали битися за мішка, зроду не бачивши такого велетенського. А коли, врешті, розв'язали його, то на них накотилося оніміння. Адже усі вони колись схилялися перед грізним мармуровим ли­ком, ще на живій пам'яті кожного були події Всеєдиності, од якої вони тоді чудом вбереглися.

Це тривало зо півхвилини.

Отямившись, вони хутко напосілися на інструктора, навіть не підозрюючи, що то він. Позаяк їхній глузд не ладен осягнути присутності тут такого чоловіка, вони по­тягли його до комендатури.

Однак неоокупанти не спромоглися дати явищу на­лежного тлумачення, бо були люди прості, змалку всі навчену на логіку, хоча й просту, військову. Тому вони позабивали йому цвяхи в нігті, поодбивали нирки й бага­то інших внутрішніх органів, перетворивши на зовнішні.

У відповідь той лише співав подумки:

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

А вголос Колайчуков наполегливо мовчав, насоло­джуючись з їхньої безсилої люті над ним. Лише після цього вони почали здогадуватись, що тут готується якась глобальна акція, якщо заслано такого надто терплячого чоловіка, з отаким надзвичайним посланням. Те, що він геть не місцевий – було поза сумнівами – тут ще здавна викорінили всіх кремезних чоловіків.

перше послаблення волі

Відбулося, коли його вперше привели з підвалу на до­пит в кабінет. Там він здригнувся. Ні, не перед новими тортурами, ні – до них його добряче натренували ще в училці. А він узрів перед собою одразу обох Вершителів, обидва були однаково мармурові, обидва велично мру­жилися, з добрячими чупринами... Й головне не те, що виконані в тому ж самому методі тотожного натуралізму, а що обидва виявилися вусатими.

Здригнувшись од такого, він, однак, завчено опану­вав себе, бо така б слабкість коштувала б йому Ідеї: один із вершителів був омріяним, вистражданим; а інший тотожник – загарбницьким, жорстоким, якого в училці він звик щодня бачити на карикатурах, а не в мармурі.

На превелике щастя, герготи тоді надто заглибилися в супроводжувальні папери й не помітили кількох миттєвих змін лиця прибулого. Тому й не звернули на тотожність Вершителів ані уваги: для них чужий тут був простим речовим доказом, не більше.

Поборовши себе ще раз, Колайчуков відсапався, згуртувався й врятував силу волі.

... тепер він лежав розчепірений на спеціальному катівному кріслі, подібному чимось до гінекологічного і дивувався – ніколи й гадки не мав, що в чоловіка можуть бути такі велетенські яйця, вони власні нагадували йому спортивну торбу з двома футбольними м'ячами, бо бас­кетбольних тоді ще не було, які він залюбки колись но­сив з собою на ті далекі, довоєнні шкільних часів спор­тивні тренування.

"Чому я не пішов у футболісти, а в політпрацівники?" – устигав він мріяти межи муками, герготи старан­но й дбайливо катували, віддаляючи й віддаляючи мо­мент смерті, однак не знали, що така методика не дивува­ла його, бо він проходив її ще на лабораторних заняттях в політшколі. Ліквідувати ж його зовсім вони просто не мали морального права, адже перебування їхнє в Блондонії мало таку ж саму, як і в нього мету: встановлення зв'язку із місцевим опором, а також виявлення явок, та, у разі відсутності таких – створення явок нових. Додати, що його мучила якась невловима заковика, якийсь вихід зі скрутної ситуації, однак ниточка ця невпинно уривала­ся новими нападами болю.

Тим часом потроху звістка про нечуваного страждаль­ця, наділеного небувалими мармуровими регаліями, а та­кож непомірними яйцями помалу за допомогою хитких калорабів сягнули болотно-лісового нетрища й зачарува­ла своєю нечуваністю. Й дивувала також ще й тим, що охороняли героя не так якісно, як би належало про такого, наділеного ознаками. Партизани ж бо вважали себе людь­ми військовими, тому віддавали в міркуваннях принципах логіки, а вона змушувала тут не лише замислитися.

Йому саме одрізували язика, процедура була цілком логічною, позаяк розв'язати не вдалося.

– Бух, торорох!

Рясна стрілянина знадвору увірвала процедуру напівсправі – до кімнати влетіла граната й приголомши­ла катів, кого не роздерла, а також – на друзки бюст вож­дя герготів. Од сталевих шереметків та гострих уламків Колайчукова захистило інше погруддя, якого він так дов­го, і, виявляється недаремно, тягав на собі. Лише щільно пошматувало одежу, однак то було дрібницею порівняно до попередніх тортур.

У висаджене вікно вдерся кучерявий з автоматом й випустив довжелезну чергу по присутніх, й вкотре мар­мур оцілив Колайчукова, бо скерувати зброю проти по­груддя стрілець рефлекторно був нездатен. Однак по­тужний відкид автомата зіштовхнув нападника з підвіконня, недострілявши, він випадав надвір, лише тоді, падаючи, влучив помилковим рикошетом: д-з-з! у великого носа Вершителевого і в такого ж козирка від кашкета, незграбно одстріливши їх...

Помітив таке неподобство лише недокатований комісар, бо, власне, усі інші вже нічого помічати не могли; отож він через щасливу нагоду (скалки вибуху пе­рерізали мотуззя на руках і ногах) вправно звільнився з катівного крісла, позбирав відбиті од погруддя марму­рові шматочки, дбайливо поклав до кишені, а погруддя, обляпуючи кров'ю, поніс геть з небезпечного для обох місця. Ніс і не знав, що в прадавні для Блондонії епохи, місцеві зюзюбри різьбили своїх Богів з каменю, й також фарбували їх різними кольорами, в тому числі також і кров'ю. А якось їм на лекціях з атеїзму розказано було про античних Богів у столичних музеях, яким адміністрація то одбивала пеніси, то реставрувала назад, залежно від поточного моменту в країні.

Він вийшов звідтіля, і, як завжди, рушив не в той бік; а партизани ще довго змагалися із залишками гарнізону, справа була варта заходу, адже одвойовану зброю можна було некепсько продати на базарі – довгий час за відсут­ності ідеократів у заповідниках ніхто не полював, отож звірини надто розвелося, тож мисливське спорядження невпинно зростало в ціні.

Позбиравши його усе, полічивши втрати й поранен­ня, бійці згадали, за чим сюди прийшли – сунувшись до катівні, з подивом не виявили там нікого путнього, окрім катів, котрі, за відсутності життя, не змогли виразно пояснити, куди подівся нечуваний прибулець зі своїм мармуровим посланням.

– Тпру!

З далекої еміграції повернувся на ці землі колишній їхній власник Янка Бродоський, з метою відновити свої права й створити знову прибуткове господарство, відно­вивши після подій Всеєдиності.

Дідич озирнувся, уява підказувала йому, що це і є омріяна домівка, хоча направду він нічого не впізнавав, бо серце не хотіло вірити, що можна так тотально знищити маєток. Він повагом опустився на коліна й припав до землі вустами, й знову подивувався, що вона якась інша на смак.

А звідкіля ж було знати йому, діловому феодалові, що тут вже геть не лишилося ні людей, ні грунту, здертого тотальними артпідготовками, на які такі щедрі були тутешці бойові дії?

Лишився лише дід Пєрцух, бо погано знався на гео­графії й не тямив, куди тікати, він, котрий уцілів од Всеєдиності лише тому, що випадково провалився до кам'яної нори й у такий спосіб ховався, виповзаючи лише вночі поїсти ягід. Або, чого гріха таїти, й жаб, тут Пєрцух дуже соромився, бо ніколи не чув про цивілізований французький народ, котрий жабами не гребував. Однак дід був чудовий пірнальник і тому легко полював зеленооких. Узимку, коли ягід і жаб не ставало, дід виколупував вила­ми з-під снігу опуклокорінну культуру, якою колись дуже давно був славен цей родючий край. А тепер вона продов­жувала родити самотужки, бо тепер ніхто не застосовував для цього сильнодіючих хімікалій, які, насправді свого ча­су були покликані лише для того, аби позбавити грунти ро­дючості й тим краще навернути зюзюбрів до ідеократії, бо місцеві не надто тямилися на гаслах, аби навернутися до неї в інший спосіб.