Fiat lux!
– О господи! Та що ж це за життя? І навіщо я прирекла себе на цю каторгу? – скрикнула молода жінка, у знемозі відчаю кинувшись на канапу перед палаючим каміном.
Її чоловік глянув на неї з неприхованою відразою та продовжив міряти кроками кімнату, ходячи з кутка в куток. Нарешті він зупинився перед дружиною й грубо торкнув її за плече.
– Припини вже цю драматичну позу, це просто смішно. Сядь як слід, і давай хоч раз у житті поговоримо по-людськи.
Вона злякано глянула на нього, схопилася і сіла прямо, склавши руки на колінах, але все ж зауважила:
– Яке тобі діло до моєї пози? Це самодурство з твого боку.
Його передьоргнуло, але він стримався.
– Ти кажеш, навіщо прирекла себе на каторгу… Я міг би спитати те саме про себе. Адже, по суті, ми завжди одне одного… – він хотів сказати «терпіти не могли», але промовив лише «мучили». То чи не краще…
Вона не дала йому закінчити.
– О так, звісно, так найпростіше: виснажити, замучити, а потім: «іди геть, ти мені вже не потрібна».
– Але що ж, на твою думку? Який вихід?
У відповідь посипався потік безладних скарг, докорів, вимог, обіцянок, і все зрештою потонуло в сльозах.
– Але що нас пов’язує? – заговорив чоловік, з усіх сил намагаючись зберігати спокій. – Дітей у нас немає, матеріально ми незалежні одне від одного, кохання… – він натягнуто всміхнувся, – про це й говорити смішно.
– Чи розумієш ти, що цей сміх обурливий? Я більше не можу цього терпіти! – вигукнула вона й стрімко вибігла з кімнати. Замкнувшись у себе, вона не відповіла ні на одну спробу чоловіка викликати її на розмову чи бодай просто вийти.
Він сів біля каміна й замислився похмуро.
Справді, вони завжди ледь терпіли одне одного. Від першої зустрічі їхні розмови мали характер суперечки, що неминуче переходила на особисті випади. Навіть заочно вони відгукувалися одне про одного не інакше як із насмішкою. Він зробив їй пропозицію у дивній формі: «Це, звісно, видасться вам смішним, і це справді смішно, але я кохаю вас».
– Якщо ви вважаєте це смішним, – відповіла вона ображено, – то навіщо все це? – і хотіла піти, щиро обурена. Але коли він утримав її за руку й спитав, чи згодна вона стати його дружиною, вона сказала «так!», потім розплакалася, пішла до себе й увесь день не бажала його бачити.
Коли вони були нареченим і нареченою, їхня присутність у товаристві завжди бентежила оточення: вони обмінювалися найобразливішими насмішками й докорами, підкреслюючи при цьому свій статус. Але їм і на думку не спадало розійтися; здавалося, дороги назад немає, і вони з іронією пішли під вінець. Потім почалася ця «каторга», як вона сьогодні висловилася.
Поглинутий тяжкими спогадами, він не помітив, як дружина знову зайшла до кімнати — бліда, зі слідами сліз, але спокійна, з опущеними очима.
– Так, ти маєш рацію, – раптом сказала вона, і він здригнувся. – Нам немає сенсу жити разом. Безглуздо залишатися поруч, коли ти мене терпіти не можеш.
– Хіба я це казав?
– Так.
– Неправда. Ти, як завжди, перекручуєш мої слова.
– Справа не у словах…
Але він роздратовано почав доводити, що це неправда, ніби він її терпіти не може, що це вона його завжди ненавиділа й терзала.
– Та все одно, – відповіла вона, – ми отруюємо одне одному життя. Хто б не був винен — це нестерпно. Треба закінчити цю дурну комедію.
Він зауважив, що якщо вона вважає шлюб комедією, то він не розуміє, як вона може називати себе порядною жінкою. І, наговоривши одне одному жорстоких слів, вони розійшлися по різних кімнатах.
Подібні сцени повторювалися, наче напади в безнадійно хворих, стаючи дедалі частішими.
Якось, стомлені й виснажені цією безплідною боротьбою, вони сиділи мовчки: він — за книжкою, вона — за шиттям, уникаючи розмови, боячись нової сварки. Обоє були смертельно втомлені від цих бур.
Раптом він підвів голову й глянув на дружину. Вона сиділа, опустивши руку з голкою на коліна, й дивилася на нього очима, повними сліз, де замість звичної ненависті світилася глибока печаль і, здавалося, навіть ніжність.
– Про що ти думаєш? – спитав він, сам здивувавшись м’якості свого голосу.
– Про те, що ми повинні… повинні розійтися, так, любий, – вона зашарілася, промовивши це незвичне слово.
В його очах спалахнув вогонь — але не злоби. Він підійшов, узяв її за руку. Щось ніжне піднялося в грудях, і багато незвичних слів тіснилося в думках, але він їх не вимовив. Повільно, тихо, але з тоном непохитного рішення він сказав:
– Так, ми розійдемося.