Кляну їх, кляну!
Вони ж, ці черви, мій розум точили,
Із тихим щастям моїм розлучили!
Кому я тугу й любов відкрию?
Кому покажу серця рану в сльозі?
Нема тут пари мені, я — жебрак між ними,
Я — поденник бідний, робітник простий;
Що дам я подрузі моїми мріями?
Любов... Ах, любові! Любові одній!
Її вистачило б на вік, на століття!
У своїх би обіймах її розтопив!
О, як би я ніжно, як ніжно любив! —
І сльози великі, мов іскри, лилися,
І бліді щоки, і груди слабкі
Сльозою зрошались — й зникали. — О дайте зітхнуть,
Розбийте мій череп, і груди порвіть, —
Там черви, там змії — пустіть на волю!
О дайте мені тихо, навіки заснуть! —
Страждав нещасний сирота
Удалині від рідного краю,
І нетерпляче чекав кінця.
Його улюблена мрія —
Бути корисним рідній землі —
Як квітка, разом із ним в’янула!
Страждав він. Порожнеча життя
Йому, мов могила, розкривалась:
Братньої приязні було мало,
Не гріло тепло від друзів:
Небесних сонячних променів
Його душа летюча прагла.
Вогню любові, що Бог запалив
У сором’язливім голубинім серці
Невинної жінки, де б він міг
Політ піднесений, орлиний
Спинити й злити
Пожежу любові, любові святої;
Кого б укрити він зумів
У світлиці серця й розуму,
Як голубку безборонну,
Від лиха життєвого захистить;
І до грудей юних, знемагаючи,
Схилив би голову змучену;
І, затерплий, і в сльозах,
На лоні життя, на лоні раю
Хоча б на мить відпочив.
У її очах, у знемозі її
І розум, і душу втопити,
І серце в серці розтопити,
І в самозабутті потонути.
Але не було кого любити;
Єднатись не було з ким;
А серце плакало й тужило,
І тануло в пустоті.
Його стражденній мрії
У прийдешньому щось відкривалось,
І в безмежній висоті
Святеє небо усміхалось.
Як віск у свічці палкій,
Він танув тихо, безмовно,
І на зажурених очах
Туман лягав. Його погляд соромливий
На нім красуня іноді
Тривожно спочивав у тиші,
І з симпатичною красою
Потай довго милувався.
І, може, багато хто тужили,
Дівочі серця — саме про нього,
Та волею таємною, вищою силою
Дорога самотня до могили
Камінням гострим пролягла.
Знемагав він, боліла грудь,
Темніли очі, а за хрестом
Межа вічності чорніла
У просторі морокому й пустому.
Уже в передмогильнім ложі
Лежав він тихо, — і світло гасло.
Печальна рада друзів
Тривожила немічну душу.
По черзі ночували
У друга вірні друзі;
І щовечора збиралася
Його прекрасна родина.
Останнього вечора всі зійшлися
Навколо смертного ложа
І просиділи до ранку.
Вже світанок стискав повіки,
Сон хиляв стомлених друзів,
І він раптово оживив
Їхній сумний сон бувалою
Жаром останніх слів;
І друзі друга втішали,
Що через сім чи вісім днів
Він знову співатиме між ними.
— Не заспіваю вам нової пісні
Про славу рідного мого краю.
Складіть псалом суворий
Про сонм катів народних;
І вільним гімном пом’яните
Попередника, друга свого.
І за гріхи... його гріхи
Моліть Бога щиро…
І «зі святими упокой»
Співайте, друзі, наді мною! —
Друзі стояли навколо нього,
Він відходив — і вони ридали,
Мов діти... Тихо він зітхав,
Зітхнув, ще раз — і не стало!
І світ утратив пророка,
І слава — свого сина.
Сумні друзі понесли
Зранку в церкву труну дубову,
І, плачучи, віддали землі
Останки друга: і лавровий
Вінок зелений, молодий
Сльозами дружби оросили
І на могилі поклали;
І «зі святими упокой»
Проспівали тихо і сумно.
У трактирі за круглим, братським столом
Вже під вечір сиділи друзі гуртом;
Сумно й тихо дванадцятеро сиділо:
Усіх одне серце журбою боліло.
Сумна тризна, сумнії друзі!..
Ах, і я таку тризну звершив.
За згодою загальною вирішили:
Щоб щороку був накритий стіл
У день смерті друга; щоб не зміг
Забутий стати їхній друг по смерті;
І кожного року вони збирались
У день його смерті — поминать.
Та вже багатьох не стало видко;
Щороку приборів все менше,
Друзі ставали все сиротливіш;
І ось — вже тільки один
До порожніх приборів на обід
Приїздить, старий і сумний;
Печаль і радість юних літ
Один, журячись, згадує.
Сидить він довго, тихий, зосереджений,
Й чекає: — Може, хоч один брат
Ще десь живий? —
І сам-один у зворотну путь
Іде мовчки... І тепер,
Де круглий стіл стоїть накритий,
Тихенько прочинились двері,
І брат, що часом був забутий,
Зігнувшись, увійшов... Гіркий
Погляд кинув на стіл згаслий.
І мовив з дружнім докором:
— Ледарі! бач, як закон
Священний братній виконують!
Ось і сьогодні не прийшли,
Неначе в море подались! —
І мовчки витирає сльози,
Сідає за круглий братній стіл.
— Хоч би один тобі прийшов!
Старий сидить і далі чекає...
Минає година, мина друга —
Вже старику пора додому.
Встає старий: — Так, зрадили!
Послухай, випий, брате, вина, —
Сказав він слузі, — все одно.
Я не можу; все минуло, —
Та пом’яни за упокій;
А я піду вже — додому! —
І знову сльози потекли.
Слуга вино, дивуючись, осушив.
— Дай капелюха... яка лінь
Іти додому!.. — і тихо вийшов.
А через рік у призначений день
Дванадцять приборів на круглому столі —
Дванадцять високих келихів стоять,
І день минає,
Ніхто не приходить —
Навіки, навіки забуті вони.
[Яготин, 1843]