Тризна

На згадку 9 листопада 1843 року княжні Варварі Миколаївні Рєпніній

ПРИСВЯТА

Душа з високим призначенням
Має любити, страждать, терпіти,
І Божий дар — натхнення щире —
Сльозами мусить окропити.
Це слово вам не є чуже!..
Для вас я радо склав обв'язи
Свого земного мого тіла,
І знову серце звістку чулу,
І в звуки сльози перелив.
Ваш добрий ангел захистив
Мене безсмертними крилами,
І тихими, ясними словами
Про рай навіяв мені снів.

Яготин, 11 листопада 1843

Очистивши душі ваші послухом правді через духа, в нелицемірному братолюбстві, з чистого серця щиро любіть один одного, як народжені не від насіння тлінного, а нетлінного — через Слово Бога живого, що перебуває повіки. Бо всяка плоть, як трава, і вся слава людська, мов цвіт трав’яний: засохла трава, і цвіт її опав. А слово Господнє перебуває повіки. Це ж і є те слово, що благовістилося вам.
Перше соборне послання святого апостола Петра, 1:22–25

Дванадцять приборів на круглому столі,
Дванадцять високих келихів стоїть;
І година минає —
Ніхто не приходить;
Чи не забули,
Чи не зрадили друзі?..
Та ні — не забули; — у визначену пору,
Виконавши обітницю, друзі прийшли,
І «вічную пам’ять» проспівали хором,
Поминки вчинили — і всі розійшлись.
Дванадцятеро їх було; всі ще юні,
Краса й сила були з ними вкупі;
А торік поховали найкращого друга,
І в день той поминки йому установили,
Аж доки не стрінуться з ним назавжди.
— Щасливе братство! Єдність любові
Ви честю вшанували на цій грішній землі;
Сходіться знов, як нині зійшлись,
Сходіться знов — і новою піснею
Співайте про волю на рабській землі! —

Благословен твій малий шлях,
Подорожній бідний, незнаний!

Ти силою Господньою чудесною
Зміг запалити в серцях людей
Любові вогонь, небесне світло.
Благословен! Ти Божу волю
Коротким життям освятив;
У ярмі рабства радість волі
Безмовно ти сповістив.
Коли брат брата прагне згуби —
Ти поєднав любов у чужих;
Свободу людям — у братерстві їх
Ти явив, і словом великим
Світові мир провістив;
І, відходячи, благословив
Свободу думки, дух любові!
Обрана душе! Чому
Ти гостювала так коротко?
Тобі тут тісно було й важко!
Та ти любила земний полон,
Ти, непорочна, гляділа
З жалем на суєтних людей.
Та ангела бракувало
У Царя царів в небесах;
І ти в славі тепер стоїш
У Божого трону, чиста і ясна,
На світ наш темний і лукавий
З тугою невинною глядиш.
Я трепетно стою пред тобою,
В німому трепеті схиляюсь;
Молюсь душею, повною жалю,
Молюсь, як перед ангелом, молюсь!
Зійди — пошли мені зцілення!
Надихни, навій моєму розуму
Хоч трішки світлих, чистих дум;
Хоч на коротку мить
Осяй темницю мого серця,
І мрак думок непокірних
Розжени, змири, просвіти.
Правдиво, тихими словами,
Розкажи мені все своє
Земне благочестиве життя
І навчи володіти серцями
Людей пихатих — і своїм
Уже розтлінним, уже злим…
Скажи мені таємне вчення —
Як любити гордих людей
І словом лагідним, смиренням
Пом’якшувати катів народних.
Щоб я пророчий гімн проспів,
І правду з неба привів на землю,
І згаслі очі
Без страху звів до небес.
І в ту останню годину муки
Пошли мені щирих друзів
Скласти охолілі руки
І єлей безкорисливий
Пролити з дружніх очей.
Благословлю свої страждання,
І смерті радісно усміхнусь,
І до вічного життя з надією
До тебе в небо вознесусь.
Благословен твій малий шлях,
Гостю невідомий, чудесний!

В родині вбогій, незнаний, чужий
Він виростав; і тягар життя
Як сирота пізнав зарані;
Злі докори його зустріли
За хліб щоденний… В серце рану
Змія прогризла… Дитячий сон
Зник, мов голуб наляканий;
Туга, немов злодій нетерплячий,
В серце розбите причаїлась,
Губами жадібно впилась
І невинну кров пила…
Душа рвалась, душа ридала,
Просила волі… Розум палав,
У крові гордість клекотала…
Він тремтів… він ціпенів…
Долоня судомно стискалась…
О, якби зміг він земну кулю
Схопити лютою рукою
З усіма гадюками земними,
Схопити, стиснути — й в пекло кинути!..
Був би щасливий, був би радий.
Сміявся люто, як демон дикий,
І тяглась страшна хвилина,
І світ палав з усіх боків;
Він плакав, німів у нестямі,
Душа терзалась страшним сном;
Душа вмирала, — а довкола
Земля, творіння Боже святе,
У зелені, в квітах,
Весну стрічала з радістю.
Душа з полегкістю прокидалась, —
І прокинулась… Він у сльозах
Упав, цілує землю,
Як материнські груди…
Він знову чистий ангел раю
І знов чужий усьому світу.
Поглянув в небо: — О, як ясно,
Як п'янко, як там вільно буде мені!..
І очі в дивнім полусні
До небесної склепіння
Він зводить і в глибині
Безмежній серцем потопає.
Вгорі, у вишині ясній,
Одна хмаринка біла плине,
Прозора, легко — і самотня.
— Ах, хмаро, хмаро, хто тебе
Так плавно несе, так високо?
Що ти є? І навіщо
Ти так мило, пишно прибралась?
Куди послана і ким?..
І хмарка тихо розчинилась
На небі світлому. Погляд згаслий
Опустив він на темний ліс…
— А де ж кінець землі, де обрій,
Край світла?.. — І зітхнув глибоко,
Не по-дитячому зітхнув;
Неначе в серці самотньому
Він ховав надії прах.

У кого нема́ віри — у того нема́ й надії!
Надія — Бог, а віра — світло.

— Не згасни, світле світило!
Розжени душевний туман,
Живи мене своєю силою
І шлях тернистий, шлях печалі
Світлом небесним освітляй.
Пошли на розум святиню твою,
Святим натхненням наповни
І дай провістити доброту,
Яку заповів ти сам!..

Надію він не поховав,
Злетів дух, мов гірський голуб,
І морок серця, морок долі
Світлом небесним освітив;
Пішов шукати долі, правди,
Уже пройшов ріднеє поле,
Уже зникало село...
І щось йому стало жаль раптово,
Сльоза тремтіла на повіках,
Серце стискалося й рвалось.
Жаль нам щось у минулім завше,
І щось живе у рідній землі...
Та він, бідняк, він всім чужий
І тут, і там. Планета наша,
Прекрасний світ наш, рай земний —
Йому по всіх кутках чужий.
Приліг він мовчки до землі рідної
І, як матір, цілував,
Плачучи тихо й безнадійно,
Молитву в путь свою сказав...
І твердою, вільною ходою
Пішов... і зник за тою горою,
За межею рідної землі
Блукаючи злидарем, сиротою —
Які ж то сльози не лились!
Якою страшною ціною
Свій розум мудрістю здобув
І чистоту серця зберіг!

Без малодушних нарікань
Пройти всі муки й труднощі життя,
Збагнути прірви всіх пристрастей,
Зрозуміти правду людського буття,
Прочитати всі чорні сторінки,
Всі беззаконні діла...
І зберегти орлиний злет
І серце голубине — чисте!
Оце — людина!.. Без даху жити —
(Сиріт і сонце не гріє),
Людей пізнати — й все ж любити!
Без злоби, щиро співчуваючи
Недостойним їхнім ділам,
І не хулити в пітьмі, мов цар думок,
Служити глупому могутньому,
Заради крихти хліба щоденного,
І думати, відчувати, жити!..
Оце драма — страшна і свята!..
І він пройшов її — ридаючи,
Її зіграв він чесно й строго
Без слів; не переповідав
Свої пригод буденних,
Як повчальний роман;
Не розкривав сердечних ран,
І марення, і сни бентежні,
І байронічну тугу
Не випускав — юрбі нікчемній
Своїх друзів не зневажав;
Не картав чинів і влади,
Як той N., обережний глашатай,
І той, що мислить без упину
Про думи Канта, Галілея,
Космополіта-мудреця,
І судить людей без жалю —
Рідного брата і отця —
Ось той лжепророк! Його думки —
Напівідеї, напівдурня!..

Прозріваючи суть життя,
Великий Божий вирок,
В самозаглибленому роздумі
Зі сльозами піднімав погляд
На красоти святої природи.
— Як все гармонійне! — шепотів
І рідний край свій згадував;
У Бога правди й свободи
Моливсь за кожне живе створіння,
І лагідною думкою слідкував
За минулим народів,
За справами рідної землі —
І гірко плакав... — О свята!
Свята вітчизно дорога!
Чим я тобі допоможу в сльозах?
І ти закута, і я закутий.
Словом Божим — правду
Тиранам сказати — не сприймуть!
На ріднім полі, на благодатнім
Пророка каменем поб’ють!
Зітруть високі могили,
Знеславлять їхні діла —
Тебе вбили, розчавили;
І славословити заборонили
Твої величні діла!
О Боже сильний і правдивий!
Ти ж твориш чудеса,
Наповни славою небеса
І сотвори святеє диво!
Звели воскреснути мертвим,
Благослови могутнім словом
На подвиг новий і суворий,
На викуплення всієї землі!
Землі, зневаженої, забутої,
Святою кров’ю политої,
Колись щасливої землі! —
Як хмари, думки розходились,
І сльози капали, як дощ…

Блажен, хто на світі малу долю,
Крихту з-за столу здатен ділить
З голодним братом, а волю злого
Суворою владою зміг погасить! —
Блажен і вільний!.. Та той, хто не оком,
А серцем бачить лукавство людей
І може лише мовчки плакати в самоті —
О Боже правдивий, відбери очей!..

Твої гори, твоє море,
Вся краса природи
Не викуплять його горя,
Не дадуть свободи.
І він, страждалець короткого віку,
Все бачив, відчував і жив,
Пізнавши людей — їх полюбив
І за них таємно тужив.
І люди полюбили його, * (Як квітку, що виросла на їх болоті. (Прим. Шевченка))
І він їх братами звав;
Знайшов він друзів і таємною силою
Собі серця їх прив’язав.
Серед молодих товаришів,
То замислений... то, мов волхв,
Мов юний віщун, живим словом
Всіх захоплював зненацька;
І силу дружби між ними,
Благословляючи, укріплював.
Він говорив, що спільне благо
Лише любов’ю здобувається;
І з благородною відвагою
Слід за народ стати й зло карати.
Він говорив про ніжні пристрасті,
Він тихо, сумно говорив —
І замовкав!.. У бунтівній тузі
Вставав зі столу і виходив,
І гірко плакав. Таємної туги,
Глибокої, не випадкової,
Нікому не відкривав.
Друзі щиро його любили,
Як кровного брата; та він
Незбагненною тугою
Завжди був сповнений,
І між ними вільним словом
Горів. Та поміж гостей,
Коли при тисячі вогнів
Мигтіли мармурові плечі,
Про щось важке він зітхав
І думкою мчав у краї
Рідні, прекрасні,
Там, де ніхто його не чекав,
Ніхто про нього не згадав,
Ні про долю його незнану.
І думав він: — Навіщо я тут?
І що мені серед них робити?
Вони всі співають і танцюють,
Вони всі — рідня поміж собою,
Вони — однакові між собою;
А я!.. — І тихо він виходить,
Іде задумливо додому;
Ніхто з дому не виходить
Його стрічать; ніхто не жде,
Усюди сам… туга, нудьга…
І світле свято воскресіння
Сторічну тугу несе.

І в’яне він, в’яне, мов в полі билина,
Змучений тугою в краю чужому;
І в’яне мовчки… Яка ж то журба
Запала в серце його потаємне?
— О горе мені, горе! Навіщо я кинув
Невинності щастя, країну рідну?
Навіщо я скитався, що досягнув?
Утіхи пізнання?..